Мене називають Червоний
- Автор: Памук Орхан
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3851-7
- Переводчик: О. Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мене називають Червоний». Краткое содержание книги:
Я був упевнений, що після вчорашнього розлучення й весілля імамові-ефенді немає на що скаржитись, ми-бо не поскупилися. «Знову щось трапилось!» — було написано в нього на виду.
— Сьогодні вранці помер Еніште-ефенді.
— Нехай прийме його душу Аллах, хай спочиває в раю! — доброзичливо промовив він.
Навіщо я бовкнув «сьогодні вранці»? Чи не викличе це зайвих підозр? Я запхав йому в руку один із тих золотих, котрі зосталися з учорашнього дня, і попросив прокричати перед азаном сала[154] та ще послати брата глашатаєм по махаллє, щоб сповістив про смерть дядька.
— У мого брата є вірний товариш, він напівсліпий, ми з ним дуже добре обмиваємо небіжчиків.
Отже, він доручить якомусь сліпому та своєму придуркуватому брату обмити Еніште-ефенді — обставини складалися якнайліпше. Наприкінці я сказав йому, що заупокійний намаз вершитиметься в обід, і що збереться велике юрмисько, поприходять з палацу, малярського цеху, різних медресе, з дуже високих установ. Про понівечені обличчя та голову Еніште-ефенді я не обмовився й словом, бо давно дійшов висновку, що з цією проблемою можуть справитися тільки верхи.
Падишах доручив займатися фінансуванням книги, яку замовив Еніште-ефенді, головному скарбничому, тож першим сповістити про смерть дядька випадало саме його. Аби проникнути з такою метою до палацу, я зайшов у кравецьку майстерню напроти воріт Соукчешме. Там ще з років мого дитинства працював один облицювальник, мій родич по батьковій лінії. Я поцілував укриту родимими плямами руку і з благанням у голосі розповів, що мені необхідно зустрітися з головним скарбничим. Спершу він змусив мене посидіти, почекати в оточенні бритоголових майстрів, які з оберемками різнобарвної тканини в руках зшивали завісу, складену вдвоє, а потім наказав слідувати за помічником старшого кравця, який, наскільки я зрозумів, направлявся до палацу в грошових справах. Ворітьми Соукчешме ми вийшли на майдан Алай, де минули споруду малярського цеху напроти Айя-Софії. Поки що я був урятований — повідомляти іншим художникам про злочин не доводилося.
Майдан Алай, як завжди, видався мені настільки ж гомінким, наскільки й малолюдним. Ані біля брами Каїт Еміні, перед якою в дні засідання Дивана[155] шикувалися шеренги жебраків, ані біля засік не було живої душі. Проте зі столярень, пекарень, стаєнь, з вікон лікарні, з-за кипарисів, з боку конюхів та скакунів, які стояли перед другими воротами, на чиї вежі з конічними дахами я захоплено дивився, звідусіль мені вчувався приглушений шум. Від страху я дуже переживав: адже ж за мить вперше в своєму житті пройду крізь другі ворота, Бабюселлам.
Проходячи воротьми, я ніде не помітив кутка, де, як розказували, стоять напоготові кати, але й не зміг приховати свого хвилювання від воротарів, які косували на мій сувій із тканиною для оббивок, що його ніс у руках, нібито допомагаючи своєму проводирю-кравцю.
Вийшовши на площу Диван, ми відразу занурилися в глибоку тишу, яка поглинула все довкола. Моє серце напружено калатало, жили на шиї — й ті пульсували. Місце, про яке я стільки чув, котре мені стільки разів описував дядько та люди, вхожі до палацу, постало переді мною несказанно чарівним садом, неначе справжній рай. Однак тут я не почувався щасливим праведником. Ні, я відчував страх і покору, усвідомлював, що є звичайнісіньким рабом падишаха, стовпа світу. Сьогодні я це розумів як ніколи. Зачудовано дивився на павичів, що прогулювалися зеленим моріжком, бачив золоті кухлики, прикуті ланцюжками до водограю, що дзюрчав і пінився, на чавушів[156] Дивана в шовковому вбранні, які ходили настільки нечутно, що, здавалося, пливуть над землею. Мене переповнювали збудження й піднесення: я ж бо маю змогу служити самому повелителю. Я обов'язково завершу таємну книгу падишаха, чиї незакінчені ілюстрації нині несу йому під пахвою. Баня Дивана скоріше викликала страх, аніж захоплення. Прикипівши до неї очима, я підсвідомо слідував за кравцем.
З приставленим до нас хлопчиком-проводирем, ми, не подаючи ані звуку, з острахом, наче в якомусь сні, поминули приміщення Дивана та Скарбниці. Я ж десь внутрішньо відчував, що колись тут був, усе бачив і знаю.
154
Сала — заклик до молитви перед намазом у п'ятницю або для здійснення похоронного обряду.
155
Диван — державна рада Османської імперії.
156
Чавуш — глашатай; унтер-офіцер (тур.); тут: палацовий служитель спеціального призначення.