Фантастика Всесвіту. Випуск 4
- Автор: Зельцер Дэвид
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 4». Краткое содержание книги:
— Навіщо?
— Відтягти ясна, щоб краще вхопити зуба.
Одержав кинджал і порадив Клоринді покріпитися ще одним ковтком.
— Так і сп’яніти недовго, — занепокоїлася стара.
— Хміль їй тільки на користь.
Педро Циган вдоволено закивав головою, похвалив недужу: хвацько перехилила пляшчину.
— Трішки болітиме, — попередив Кастор.
— Нічого, потерплю. — Сивуха в голову не вдарила, а настрою додала.
Попросивши Збуй-Вік тримати каганця так, щоб він освітлював розтулений рот, негр обережно відокремив кинджалом від зуба ясна; цівка крові побігла в кутику рота. Мануел Бернардес одвів очі. Мертву тишу порушувало лише приглушене ойкання. Від доторків ножа Клоринду аж морозом обсипало.
— Ну от! — сказав Кастор. — Бабусю, дай їй пляшку.
Повернув кинджала, і Мануел Бернардес витер його об штани кольору хакі. Факел дав молодичці випити ще й звелів розтулити рота ширше, щоб влізли обценьки. Затиснути ними череняк виявилося не просто, хоч коваль і наламав руку на тваринах; обценьки прищемили ясна, і Клоринда аж звинулася від болю. Негр витяг з рота обценьки, щоб відтягти ясна пальцями. Клоринда при цій нагоді ляснула його по щоці й підхопилась на ноги. Мануел Бернардес незворушно сказав:
— Погодилася, то терпи, тебе ж попереджали. Сиди і не сіпайся!
Голос лунав твердо, проте лагідно. Видно, на Клоринду ніколи не кричали. Альбінос за нею впадає, подумала Бернарда, і їй стало лячно за Факела; якщо негр роздере молодичці рота і не вирве зуба, буде непереливки. Озирнулася: на обличчях присутніх той самий страх. Ох, заступися, Капістольська Богоматір!
Молодичка принишкла, і Факел нарешті затиснув череняк між щічками обценьок. Уперся ногами в землю і сіпнув. Хвора здригнулася, зуб лишився на місці, вискочили тільки обценьки. Негр, людина терпляча, знову взявся за марудну роботу; хвилини тяглися безконечно. Глядачі тислися частоколом. У когось, чи не в Бернарди, вирвалося зітхання. Мануел Бернардес досадливо й різко кинув:
— Ну чого ти возишся!
Освітлений каганцем Кастор тільки всміхнувся. Порався спокійно, аж поки відчув: лещата міцно захопили зуба під корінь. Він попросив двох потримати Клоринду, щоб не ворушилась. Та перш ніж хтось зголосився, Мануел Бернардес озвався:
— Нікого не треба, я сам.
Поклав на мішки з какао карабін, обхопив двома руками голову молодички. Негр підібрався, шарпнув, скільки було сили; а ковальські руки дужі, бо ж нелегко підковувати копита, лупасити розжарені болванки. Кастор витяг закривавлені обценьки, показав затиснутий між щічками череняк і сам замилувався понівеченим зубом:
— Ваш, панночко..
Клоринда сплюнула густий плювок, витерла рукою рожеву піну.
Попросила пляшку, хильнула горілки, як води, а тоді подякувала:
— Дай вам Бог здоров’я, добродію. Вибачайте, коли що не так.
Мануел Бернардес закинув на плече карабін, ступив уперед:
— Руку! Даремно я у вас сумнівався. Ви виявилися на висоті. Скільки з мене?
— А нічого. Я не дипломований зубодер.
Звідкись з’явилася ще пляшка, кашаса пішла по колу, і ось їхня черга. Мануел Бернардес приклався до шийки, відпив два добрячі ковтки, втерся рукавом. Передаючи пляшку негрові, засміявся вперше:
— Я не те що непитущий, Боже борони, просто не до пиття було. — І став прощатися: — Я ваш боржник. Адресу мою знаєте.
Тринь… бринь… Це гармонія Педро Цигана, коко — танець штату Алагоас, ех-ех, піддай жару! Стара стрепенулась і пішла садити дрібушки: від кашаси й музики вона просто чманіла. Нумо коло, плескіт у долоні. Бастіан да Роза, блакитноокий білий, потягнув Бернарду до танцю — ото чудова пара! Клоринда, вже здорова, очима запрошувала альбіноса танцювати. А той знов усміхнувся і зняв з плеча карабін. Від мішків з какао линули міцні пахощі, змішувалися з духом спітнілих тіл, — знайомі, давні запахи.
— Доктор Факел… — пожартувала Збуй-Вік, чіпляючи каганець на цвях біля дверей.
Моква і спека, грязь і курява чітко розмежовували какаовий календар. Дощі, такі ж необхідні, як і сонце, лили по півроку, обложні, невпинні; нерідко обрушувались і тропічні зливи. Якщо вони затягувалися, то все губили, пагони на деревах, позбавлені світла й тепла, гнили. Полковники й управителі, жагунсо й пеони весь час позирали на небо: чого чекати, дощу чи гарної погоди. Какаові дерева від надмірної вологи рясно цвіли, а під сонцем пагіння виганялось і спалахувало золотом. Яких тільки легенд, яких дивовижних історій не ширилось по Бразилії про цей благодатний край!