Безмірна залежність

Я вже четвертий день була поруч з ним і багато чого зрозуміла: Ілля був незібраним, недисциплінованим, непунктуальним, ледачим, безвідповідальним, розсіяним. Так, він точно міг жити і не помічати цього фото. До того ж, вже більше трьох місяців Олена мені не дошкуляла, отже, вони стовідсотково не зустрічалися. Ілля був зараз зі мною, а не з нею, він купив мені квитки. Він поїхав з нею влітку до Риму, тому що так мало бачив у своєму житті і не міг не скористатися такою можливістю. Я не могла його за це осуджувати. Олена залишилася в минулому, а зараз були тільки він і я. Тому я повісила їхнє фото назад на холодильник, і більше про нього не згадувала.

Після обіду ми, нарешті, почали збиратися до крамниці. Ілля заніс з балкона в кімнату два величезних пакети:

— Потрібно сміття винести. А в іншому пакеті пляшки, здамо їх сьогодні в магазині.

– Їх так багато, — здивувалася я тому, як багато він п'є.

— Ну, це не тільки мої. Якщо я йду вулицею і бачу якусь нормальну пляшку, то кладу її в свій рюкзак.

— О, — все, що я змогла на це сказати.

— До речі, ось відмінна пляшечка, — сказав Ілля, коли ми вийшли на вулицю і викинули сміття.

— Ні, ні, тільки не при мені, — сказала я, і ми пішли до крамниці.

— Ти не розумієш, це не такий збір пляшок, як у вас. Вартість тари включена до вартості напою, і держава просто повертає нам витрачені гроші. Автомати з прийому пластикових пляшок у всіх магазинах встановлені. Зараз сама все побачиш.

Ми прийшли у крамницю і попрямували до автомата. За одну пляшку автомат нараховував близько п'ятнадцяти центів, але в Іллі їх було так багато, за них усіх ми отримали квитанцію майже на 5 євро.

Потім ми зайнялися покупками. Ілля дозволив мені самій обрати сир, ковбасу, напої. Взявши все необхідне, зробивши фото навпроти полиць з пляшками пива, ми попрямували до каси.

— От дідько, — вилаявся Ілля, відкривши свій пакет для продуктів, — минулого разу в нього пролився йогурт, а я забув помити. Тепер все буде брудним.

«Як же це на тебе схоже», — подумала я з ніжністю.

— Візьми, будь ласка, нам додому побільше одноразових пакетів, — попросив Ілля, коли розраховувався, і я слухняно все зробила. А потім ми пішли додому. Вже не пам'ятаю, про що ми говорили, нам просто було добре вдвох і комфортно. Я багато чого зрозуміла тепер, і стала більш спокійно реагувати на слова і вчинки Іллі, адже це єдине, що у нього було — право говорити, можливість мріяти, робити дурниці, сидіти в соцмережі, раз у житті поїхати до Риму, адже він не працював, тулився в маленькій кімнаті. Все, що у нього було, — це спогади.

Тому, коли ввечері Ілля почав знову розповідати про одну дівчину, яка одного разу попросила прихистити її у себе на кілька днів, я анітрохи не засмутилася. А Ілля і не став розвивати цю тему.

— У будь-якому випадку, вона провела тут тільки одну ніч, а потім переїхала в інше місце, — закінчив він.

«І я розумію, чому вона це зробила», — подумала я, оглядаючи його кімнату.

— А ти? — запитав Ілля. — Казала, що восени з якимось хлопцем ходила каву пити. І що, тільки цим все обмежилося?