![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Він намагається її обігнати… Щоб загородити вузьку дорогу… Щоб не дати зникнути з його життя… Тільки забув запитати Принц Зі Столиці, а чи бажає цього Дана…
Ох, як небезпечно послизнувся данадільський вороний, незвичний до гірських доріг…Та він таки обходить Даниного Ізгліяна… По самому краєчку провалля… Обганяє…
Вершник в блакитному загородив дівчині шлях… Змучені, стривожені очі палають на обличчі Принца Яблуневого Саду.
— Не покидай мене! — говорить він так, що у Дани мимоволі сльози виступають на очі, - прошу тебе, кохана… Не покидай…
— Я не буду жити в будиночку у передмісті Боговлади, — мовить дівчина крізь оті сльози.
— Ти житимеш зі мною в палаці…
— Я не хочу жити в палаці… Я воїн, а не двірська панна… Коли мене рекомендували князю Чорногорському, я заплуталася у власній сукні…
— Ти носитимеш свою одежу… Яку захочеш… І житимеш де хочеш… Але зі мною… Не покидай!
— У тебе є наречена!
— Я не одягав їй персня!
— Ти візьмеш ще дружин… Я помру від горя…
— Я не візьму собі другої жони навіть задля врятування роду!
Дана аж здригається мимоволі. Страшні слова… Пожертвувати родом задля неї… Ні… Не треба… Нехай у неї буде «сестра», як у княгині Ясмини… Нехай буде навіть дві… Нехай він навідує в передмісті якусь свою Гордану… Вона теж не в змозі його покинути…
— Якби ти не наздогнав мене, — говорить Дана ледве чутно, — хтозна куди заніс би мене Ізгліян…
Потроху, потроху вони вибираються з вузького місця… Злізли з коней, ведуть їх у поводу. Тепер Дані страшно дивитися у провалля, на дні якого вони обоє трохи не опинились. І дуже хочеться жити.
- І дуже хочеться жити, — говорить Вогнедан відлунням її думок, — о, ось тут вже безпечніше…
Дійсно, дорога вже набагато ширша… Крутосхил ліворуч заріс повзучою травою.
— Моя панно, — мовить юнак, — я пропоную вам заручини… За звичаєм… Заручні персні батьків… Я ношу їх на ланцюжку, на шиї, замість оберегу… І, можливо, в надії… Чи будете ви носити персня з гербом Саламандрів, аж доки його не змінить шлюбний?
— Я носитиму вашого персня, коханий, — шепоче Дана ледве чутно. Вони поволі йдуть дорогою, і тихо форкають коні за їхніми спинами, втомлені гонитвою.
— Тож дай мені руку, кохана моя…
Срібний ланцюжок з застібкою… На ньому два перстеника… Срібло з черленю… Старе срібло… Хто носив раніше трохи менший перстеник? Згідно «Гербовника» матір Вогнедана звали Конвалією…
— З пані Воїданою з Ведангу, — стиха мовить юнак, — мій батько заручився листовно, як — то і личить поштивому дивному… А моїй матері одягнув персня перед Війною Стихій і звелів чекати… До неї цього персня носила Чорна Троянда, моя бабуся… Вона теж була воїном і загинула у битві… Я не знаю, чи були вони щасливими, але я хочу, щоб ти була щасливішою за них…
І ось уже Дана дивиться на перстеник, єдину прикрасу на її руці… Дивиться, все ще не вірячи…
— Ми єдині, - шепоче вона стиха.
— Душами у Світлі, - озивається голос, схожий на спів віоли
— Ми поєднаємось, — вимовляє дівчина належні слова
— Тілами на землі, - говорить відлуння.
— У належний час… — мовить дівчина
— У призначений строк… — відгукується Вогнедан
— Бо Духом ми були, і є…
- І будемо Одним…
Наче нічого не змінилося у світі… Тільки стоять посеред гірського шляху двоє юних істот, стиснувши одне одному руки зі срібними заручними перснями. І нетерпляче пирхають коні — чого, мовляв, чекаємо… Їхати треба.
— Що буде далі? — питає Дана ледве чутно.
— Поки я є засланцем — житимемо у Родогорі, - відповідає юнак, — а потім… Що скаже судьба…
***
Пан Воїслав Ведангський, побачивши на дорозі дві застиглі знайомі постаті, полегшено зітхнув — обійшлося. Коли вони, чемно постукавши, зайшли до Даниної кімнатки і побачили замість дівчини вийняту з піхов і зоставлену на ліжку «Пелюстку вогню», Вогнедан збілів на виду і кинувся сідлати коня…
Добре, що господиня заїзду, котра, як і всі владигорці, співчувала закоханій парі, вказала юнаку дорогу, якою помчала дівчина-воїн на шаленому коні. І добре, що принц її наздогнав, бо лише Воїславу Ведангському було відомо, яким нерозважним іноді може бути завжди стриманий Принц Яблуневого Саду.
І надало ж Вогнедану закохатися саме у войовницю, котра уважно вивчає списки іменної зброї, потайки мріючи про такого ж меча… Його, Воїславова, подруга Гордана теж здогадалася, ким є Ранок-засланець, але ж Драконову кров не приховаєш, а читання «Гербовника» для вдови шляхтича, тим більше — пожиттєвого, є звичайною річчю. Але Гордані ніколи б не прийшло до голови завчити напам’ять список іменних мечів купно з їхніми власниками.