Переспівниця

— Не думаю, що є сенс стояти на варті. Давайте просто виспимося, — мовила я. У відповідь я отримала два кивки на згоду, і всі ми зарилися в м’яке хутро. Вогонь у моєму нутрі погас, а разом із ним полишила мене й сила. І я віддалася в обійми м’якого пліснявого хутра й забуття.

Запам’ятався мені всього один сон. Довгий і нудний, у якому я намагалася дістатися Округу 12. Уві сні домівка моя була ціла й неушкоджена, з живими мешканцями. Зі мною їхала Еффі Тринькіт у яскраво-рожевій перуці й пишному вбранні. Я все намагалася позбутися її, але вона з’являлася знову та знову, наполягаючи, що має супроводжувати мене, контролювати, щоб я не збилася з графіку. От тільки нас просто переслідували затримки: то бракувало якоїсь печатки, то Еффі зламала підбор… А тоді ми провели кілька днів на похмурій станції Округу 7, чекаючи на потяг, який так ніколи й не прибув. Прокинувшись, я почувалася гірше, ніж після найстрашніших нічних кошмарів, кривавих і жахливих.

Кресида, яка єдина не спала, сказала, що зараз по обіді. Я з’їла бляшанку телячого рагу й запила водою з-під крана. А тоді, прихилившись спиною до стіни, почала міркувати над подіями кількох останніх днів. Смерть. Кругом тільки смерть. Я заходилася загинати пальці, рахуючи жертви. Один, два — Мітчел і Богз залишилися в кварталі. Три — Мессала розтанув як свічка. Чотири, п’ять — Ліг 1 і Джексон принесли себе в жертву «м’ясорубці». Шість, сім, вісім — Кастор, Гомс і Фіней були обезголовлені ящірками-мутантами. Восьмеро мертвих за двадцять чотири години. Я знала, що це сталося, але все одно не могла повірити. Та ні, Кастор спить он там під хутром, Фіней за хвилину спуститься зі сходів, а Богз поділиться зі мною планом утечі…

Повірити, що вони мертві,— все одно, що визнати, що їх убила я. Гаразд, може, не Мітчела й не Богза — вони загинули не з моєї вини. Проте всі інші поплатилися життям, захищаючи мене й виконуючи завдання, яке я вигадала! Тепер мій намір стратити Снігоу публічно здавався неймовірно безглуздим. Особливо зараз, коли я сиділа нажахана в підвалі, підраховуючи наші втрати та граючись китичками срібних черевиків, які я вкрала в домівці незнайомої жінки. Ах так, я геть забула! Її також убила я. Тепер я вбиваю ще й мирних жителів.

Гадаю, саме час в усьому зізнатися.

І коли всі прокинулися, я зізналася. Як вигадала завдання, як поставила під загрозу життя інших, як прагнула помсти. Коли я закінчила, в підвалі запала мертва тиша. А тоді ГейХ мовив:

— Катніс, усі ми чудово знали, що ти обманюєш, що Коїн не давала тобі завдання вбити Снігоу.