Амністія для Хакера

— Навіщо ти так? — мляво промовив Борис. — Мені б вистачило одного «дякую».

— Гаразд, — промовила вона. — Велике спасибі, що не пошкодували для бідної нікчемної дівчинки вашого славетного прізвища… відстібнули, не знати для кого.

— Не грузи мене сьогодні, — сказав Борис, підводячись. — Я не в формі. Ще бовкну щось не те…

Він вийшов до іншої кімнати і зачинив за собою двері. Руки тремтіли, ноги підкошувалися. Порозстібавши все, що можна було, він скинув кобуру й ремінь, а пістолет поклав під подушку. Потім розкрив сумку і витяг невеличкий пакунок. Дістав звідти дві баночки з таблетками, вийняв кілька таких самих з кишені, склав усе докупи, відчинив кватирку і викинув у темряву. Потім із того ж пакунка вийняв одноразовий шприц та ампулу, наклав джгут на ліву руку і набрав рідину з ампули. Шприц у руці тремтів, але він якось проколов вену й зробив ін’єкцію. Його нудило й хитало. Шприц та ампула також полетіли через кватирку. Іншим разом він би не дозволив собі такого, але зараз просто не мав сили. Застібнув блискавку сумки, упав на ліжко й затих.

Тіло давно вже готове було відключитися, а думки пручались. Очевидно, для них це ще була не межа. Завтра доведеться зробити ще одне зусилля. Можливо — останнє. Що принесе зустріч із цим відчайдушним хлопцем?

Він, як і обіцяв, зателефонував учора. Борис тоді сидів просто на підлозі, притулившись спиною до стіни щойно придбаної для Наталі квартири. Маленька квартирка у досить затишному районі. Сидів, відпочиваючи перед поїздом, думаючи, що все-таки вдалося, що за кілька днів ця маленька, беззахисна жінка житиме тут. Чи довго згадуватиме його? Навряд чи. Та воно й на краще. Нехай живе спокійно та щасливо, тому що заслуговує на це. Саме вона подарувала йому шматочок щастя тоді, коли він на подібне аж ніяк не розраховував.

Тоді й подав сигнал мобільний.

— Слухаю.

— Привіт, це Анатолій.

— Радий тебе чути. Чим порадуєш?

— Я думав… Нам потрібно зустрітись. На жаль, інших варіантів немає.

— Як це… — не зрозумів Борис. — Це ти маєш їхати сюди чи я у Штати?

— Нікуди їхати не потрібно. Я тут.

— Нормально… — вколов його Борис. — Сьогодні приїхав?

— Я і не від’їжджав. Так… дезінформація.

— Ясно… А як мені знати на майбутнє, де дезінформація, а де ні?

— Ну, я щодо тебе такої можливості також позбавлений, — відпарирував Щорс.

— Але я тобі локшини не вішав.

— Ну гаразд, — здавалося, Щорс почувався ніяково, — зустрітися все-таки доведеться. Мені потрібні дискети.

— Я можу скинути тобі їх по…

— О, ні! — перебив той. — Навколо цього такі засоби задіяні, що… Ти й дві клавіші натиснути не встигнеш, як тебе вичислять.

— Послухай, а може, скажеш у загальних рисах, що це все означає? Через що стільки галасу?

— Через гроші. Шалені гроші…

— Отже, будемо багаті?

— І не сподівайся, — приземлив його Щорс. — А от зади підпалити можемо. Повірте, найкраще, що ви можете зробити, — це привезти мені дискети. І то чимшвидше. Не знаю, чим ви там займаєтесь і яке маєте відношення до цих справ, але за будь-яких обставин, якщо дискетки у вас, то ви у такому лайні, що… важко уявити.