Амністія для Хакера
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-94-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Амністія для Хакера». Краткое содержание книги:
Дізнавшись про свою смертельну хворобу, головний герой вирішує мститися людині, яка колись зруйнувала йому життя. Але у відведений долею час він встигає перекваліфікуватись із комп’ютерного новачка на хакера, вийти на слід великих грошей, викрити злочинців, знайти справжнє кохання та врешті відновити справедливість. А несподівану розв’язку твору не вдасться відгадати навіть найкмітливішим поціновувачам жанру!
— А військкомат? — не зрозумів Кобища. — Там ви його за яким прізвищем вирахували?
— Там шукали як Загурського, — сказав Сердюк. — Але це не означає, що в паспорті у нього не може бути іншого прізвища. Дехто з родини свідчив, що батько ніби кілька разів навідувався і хлопець туди їздив. Військкоматівські справи починають оформлятися, коли…
— Стій! — перебив Кобища. — Ви щось таке верзете, хлопці, я вам скажу… Ви що, не могли у військкоматі подивитися фотокартку того Загурського? Вона ж є у справі кожного!
— Та його справи взагалі нема! — вигукнув Можейко. — Вони кажуть — вислали на Донецьк. Він буцімто зібрався туди переїздити разом із тіткою, якою нібито опікувався.
— Ну то туди запит послати!
— А ми вже посилали. Там його справи не отримували.
— Як — не отримували? А де ж поділася?
— Невідомо. Вони їх у таких випадках поштою надсилають. Там не отримували. Рік він був на цьому фіктивному опікунстві, тому й не брали його. А потім справу вислали, і вона десь у дорозі поділася… Таке буває. Ви не розумієте. Там у них бардак капітальний…
Можейко налив із карафки ще по одній і продовжив:
— Патроне, самі хлопці з військкомату кажуть: наше законодавство про військову службу настільки недосконале, що будь-хто може її уникнути. Ви знаєте, до речі, що контингент у нашій армії на вісімдесят відсотків сільський? Не знаєте. Отож. У армію ідуть найбільш забиті сини найзатурканіших батьків. Ви знаєте, що зараз будь-який більш-менш тямущий адвокат може навчити батьків хлопця, як цілком законно уникнути служби в армії? Усе це робиться елементарно. Ось тому й зникають справи під час пересилання і таке інше. Той самий Толик рік «косив» зі своїм опікунством…
— Чекай, а звідки відомо, що воно фіктивне, якщо ви навіть справи його не знайшли?
— Ха! Ми з Сердюком на тітку наїхали, вона злякалася і все виказала. Венгренович Віра Павлівна. Ви ж пам’ятаєте її?
Кобища лише кивнув.
— Толик цей уже більш як півроку невідомо де. Вона гадала, ми його ловимо по лінії військкомату. Це матуся його, ота сама Загурська, все оформила через відповідних осіб, а їй підплатила.
— Стій! — знову зупинив його Кобища. — А в тітки що, також його фотографій немає?
— Звідки? Він до неї взагалі ніколи не заходив. Опікун… Вона бачила його, каже, років зо п’ять тому.
— Ну а Толя цей із матір’ю де живуть?
— Мають квартиру на Пушкіна, — сказав Сердюк. — Але там зачинено. Сусіди кажуть, давно нікого не бачили. Патроне, потрібен ордер на обшук.
— А підстави? — розвів руками Кобища. — Ну а за описом який він — цей Толик?
— Ми ж казали — високий, худий… — похмуро промовив Сердюк. — І окулярами користувався. Все, як навмисно, збігається.
— От що, хлопці, — міркував уголос Кобища. — Треба щось таке вигадати, щоб показати Птеродактиля Ромазановим родичам.
— А знаєте, чому наші думки взагалі в таке русло потягло? — запитав Віктор, припалюючи сигарету. — Виникла підозра, що хтось серед нас є з того боку! Наша слідча група складається з купи народу, і хтось, якась сучара… Одним словом, ви розумієте… Хтось працює на ворога.
— На супостата, — додав Сердюк.
— А це ви звідки взяли? — ніби здивовано звів брови Кобища.
— Тільки не треба з нами так, патроне, — відразу образився Можейко. — Не треба. Ми тут не на робочій нараді, а в кабаку, і можемо образитися. Якщо вже в нас, — він підкреслив оте «нас», — з’явилися такі підозри, то ви давно мали відчути. Ми ж кошенята порівняно з вами.
— Битим вовком… — додав Сердюк, запихаючи чіпси до рота.
— Ми вам зараз окреслюємо, як виглядає справа з наших позицій, тільки не кажіть, що ви цього не знали.
Кобища, дивлячись спідлоба, мовчки слухав колег.
— Так от, — вів далі Можейко. — Як на нас, картина останнього вбивства, мається на увазі Маліцького, дещо випадає з низки попередніх. Не той стиль, так би мовити. Але наче з закиданням у той бік. Так, ніби хтось хотів зімітувати роботу того кілера. Ну, і щоб ми не здогадалися про це. Дивіться — стріляв із «Беретти» з глушником. Якби він був зовсім тупак, лишив би нам кулю. І ми, маючи кулі після попередніх убивств, встановили б однозначно, що це інший пістолет, хоч і «Беретта». А так… ідентифікувати зброю неможливо. Івановичу, ви вірите, що цей вовк ні сіло ні впало став стріляти жертві в шию? Ще й поставивши її до вікна! Тільки навмисно! Щоб ми з вами залишилися без кулі. А гільзу — будь ласка. Ось вам, під шафу. Дивіться — «Беретта». Ви що, не розумієте, що для того щоб інсценувати таке, потрібно бути в курсі справи? Він повинен знати, що Хакер стріляє з «Беретти», що не залишає гільз… А це означає тільки одне: хтось його інформує.