Амністія для Хакера

— І ти мені втирав про пастки, які розставив на нього в інтернеті…

Карпович лише сопів.

— Нормально, — підсумував Кобища. — А тебе, дурня, не насторожило, що нікому зі слідчої групи не довіряють, навіть мені, який на цій роботі зуби з’їв, а ти, шмаркач, працюватимеш на СБУ проти корупції? Тобі не здалося дивним, що саме твою персону вважали найбільш придатною для цього?

— Ні, — почервонівши, відповів той і додав: — Звісно…

— Звісно?! — здивувався майор. — Ти що, дійсно комп’ютерний геній?

— Я, взагалі, скромна людина, — ображено сказав Карпович, — але, якщо чесно, не бачу, хто б ще міг зробити те, що вимагається.

— Молодець, — похвалив майор. — Значить, геній. Ну, давай, далі. Що ж потім?

— Потім я намагався відстежити спроби зламу… Ні, як на мене, це не були спроби зламу комп’ютерної мережі цього банку. Він заходив туди і називав логін. Одразу в цій системі наче активізувалася якась програма, яка відповідала йому, але в цей момент служба безпеки банку блокувала систему. І так безліч разів. Він практикує часту зміну серверів, через які працює. Відстежити практично неможливо. Нові спроби тільки через нові сервери.

Тепер уже Кобища слухав, не перебиваючи.

— А потім зі мною почали співпрацювати. Там, у інтернеті. Кілька людей, очевидно, займалися тим самим, що і я. Панасюк казав, що це специ з СБУ і ми з ними робимо спільну справу. Ну, це я і так зрозумів, що спільну. Щоразу на його відслідковування залучалися потужніші ресурси, нам вдавалося розкрити частину його шляху, але на тому все закінчувалося. А люди там працювали серйозні — одного разу ми спробували підкинути йому вірус. Але ми ж його й отримали назад — видозміненим і з якоюсь вибірковою агресивністю до наших систем. Увесь наш сервер, який я робив місяць, тоді вийшов з ладу. Довелося заново ладнати всю нашу мережу.

Він перевів подих і замислився.

— І оце весь час ти займався цим?

— Атож.

— То це він такий крутий, що ніхто його не може зловити? — Очевидно, той факт, що взяти злочинця немає можливості, ніяк не вкладався у голові слідчого.

Карпович тільки похитав головою.

— У світовій практиці тих небагатьох хакерів, кого вдалося спіймати, ловили по кілька років, а проколювалися вони на якихось дурницях — самі були винні…

— Ну а де ж тут мафія? — запитав Кобища.

— Я не можу зараз пояснити… Було якесь відчуття, що я залізаю кудись — усе глибше й глибше. Одного разу ми, я маю на увазі тих, із ким працював, розробили цікавий план проти цього настирливого хлопця. Я дійсно повірив, що ми його цього разу вичислимо. Потрібно лише було, щоб він ще раз спробував увійти до системи. Якраз перед цим зайшов начальник і сказав, якщо, мовляв, зловимо Хакера, то він зробить так, щоб мене дембельнули відразу, а мені ж іще більш як півроку. А тут ще роботи в управлінні… Та вся комп’ютеризація мені вже ось тут… Де б він мене відпустив? І здалося мені, що то мене дембельнуть, а за пару днів після того… — Він красномовно чиркнув долонею по шиї. — Так що поки Хакер на волі, я — живий.