Амністія для Хакера

— То що… копи? — з вдаваною похмурістю запитав Кобища, оглядаючи їх.

— А чого ви підколюєте? — наче образився Можейко. — Як не назви — усі ми однакові, незалежно від того, в якій країні живемо і як називаємося. І одну справу робимо. Просто зараз ера повального запозичення термінології з Заходу.

— А слово «мент» мені однаково не подобається, — додав Сердюк, — хоч його вже і прийняли до широкого вжитку.

— Ну гаразд, — погодився майор. — То про що тут мало йтися?

— Розумієте… — Віктор збирався з думками, міркуючи, як почати.

— Кажи, як є, — знову втрутився Сердюк. — Не подобається нам Птеродактиль.

— Чому раптом?

— Є підозра, що він і є отим Хакером.

— Овва! Гарно… — промовив Кобища, чухаючи потилицю і мимоволі згадуючи свій сон та недавні припущення щодо нього. — І які ж підстави для такого геніального висновку?

— Це не висновок, а лише підозра, — виправив Можейко. — До того ж ви не дослухали. Ми аж ніяк не думаємо, що це він ходить і відстрілює отих усіх з «Беретти». Це робить хтось інший. Він — лише Хакер, а не кілер. Він робить свою роботу. А той, інший — свою. Цілком вірогідно, що Хакер — не одна людина, а свого роду об’єднання. Січете?

— Гм… Ну а все-таки — докази?

— Прямих доказів начебто, й нема, — продовжував Віктор. — Але дещо є. Одна жінка з родини відомого нам загиблого Ромазана має сина, який, виявляється, сильно «шарить» у комп’ютерній справі. Хлопець, кажуть, недавно закінчив політех. Після цього мав проблеми з військкоматом. Січете? Хотів «відмазатися» від війська через оформлення фальшивого опікунства. Ми це вже встановили. Після цього зник. Уже понад рік ніхто не знає, де він.

— Ну то й що? — не зрозумів Кобища.

— А те, що наш Птеродактиль також після політеху і також, наскільки ми втаємничені, намагався уникнути армії. І він зараз номінально служить у внутрішніх військах, у частині МВС. Це він неофіційно, як особливий талант, на наше управління працює. Усі це знають.

— Ну то й що?

Сердюк розтулив був рота, але Можейко зупинив його жестом і продовжив:

— А те, що він свого часу також намагався оформити фіктивне опікунство! Ми і це встановили — он, через Сердюкового колегу з військкомату.

— Ну і Господь з ним! Що це нам дає? Той хлопець із рідні що, також Карпович?

— А оце поки що невідомо! — хитро помахав пальцем Віктор.

— Як це невідомо? Ви встановлювали його прізвище?

— Прізвище матері встановили — Загурська. Але її зараз нема, і ніхто не знає, де вона. За неофіційними даними, з черговим своїм кавалером десь у Росії. Хлопець… Ой, як я забув! Він же Толик! Анатолій! Кілька їхніх родичів знають, що він — Анатолій. Так само, як наш Птеродактиль. За описом — худий, високий. А щодо прізвища… Гм… Батько його — словом, ніхто його так до пуття й не бачив. Ще тоді, за Союзу, знали, що є там якийсь. Казали, ніби з Прибалтики. Вона взагалі, мадам Загурська, на ті часи була суперсучасна в усьому — і вбрання, й мужики… Словом, родичі знали, що він наїжджає періодично, що він начебто батько дитини, але не знали прізвища і теде. Може, хто й чув колись, але забув. Загурська взагалі з усіма іншими родичами мало контактувала. Отже, хлопець, цілком імовірно, може мати прізвище батька, якого ми зараз встановити не можемо. Самого Анатолія десь занесло, а разом з ним і його документи.