Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Товаришу Турчин, які ваші плани?
Смагляве капітанове обличчя здригнулося і застигло, на опуклому лобі виразно прорізалися й застигли два рівчачки. Вперше помітила їх Люба місяців шість тому і жартівливо сказала: «А ти, Павлику, вже й складки на лобі маєш».
— План вам відомий — шукати шофера.
Сидоренко зняв руки зі столу, взяв пачку цигарок, що лежала біля чорнильного приладдя (вперше таке допустив, досі нічого зайвого на столі не було), потримав її і поклав на місце.
— За розкриття злочину в першу чергу питають з мене. Отож, товаришу Турчин, що ви маєте проти цього Товкача?
Турчин глянув на Яківчука, сподіваючись, що він озветься, бо ж найкраще знає шофера. Але той мовчав, певно, нічого не роздобув нового. Якщо Товкача можна запідозрити в обкраданні квартири Нужного, то про те, що він причетний до крадіжки в квартирі Самійленка, нічого не скажеш. У ніч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте серпня його машина стояла в гаражі, а сам був до темноти вдома.
Так сусіди стверджують. А вночі… Де він був уночі? — треба питати в дружини. Та хіба вона зізнається? Рука начальника знову потяглася до підборіддя.
Коли Петро Кобчик побачив у своєму дворі Турчина і Яківчука, сірі очі його спохмурніли.
— Що, трусити прийшли? — глипнув.
— Прийшли поговорити, Петре Кіндратовичу, — приязно заговорив Яківчук. — Бачу, в хату нас не запрошуєте, то, може, хоч туди, на лавочку?
— Проходьте.
Кобчик щойно повернувся з роботи, мотоцикл, що стояв біля зачинених дверей гаража, ще дихав гарячінню, а від Петра різко несло димом, змішаними запахами пилюги, мастила, заліза.
— То про що ви хочете зі мною поговорити? — мовив понуро, як всідалися на лавочці.
— Та все про те ж, Петре Кіндратовичу, про отой комбікорм, будь він неладний.
Кобчик весь стрепенувся.
— Хай би він згорів разом із Товкачем! Віку доживаю, і ніколи не мав справ із міліцією. А тут на тобі, тату, чорта в хату.
— З ким не буває. Ви ж не знали, що то крадене?
— Міг би здогадатися…
— Бачите, Петре Кіндратовичу, нам достеменно відомо, що ви досі нічого не мали із Товкачем. Як же воно так вийшло, га?
В очах Кобчика скресло вагання, і Турчин поспішив запитати:
— Петре Кіндратовичу, повторюю: ми знаємо вас як порядну людину, і те, що нас цікавить, зовсім не стосується вас. Ви нам дуже допоможете, якщо будете відверті.
Кобчик зітхнув.
— Що тут крутити. Товкача я знаю давно, інколи заїжджає в майстерню райсільгосптехніки — щось треба дістати, виточити. І тоді теж за чимось приїжджав. Ну, і заразом спитав мене, чи не треба комбікорму? Можу, мовляв, продати кілька центнерів. А я йому: «Краденого?» Він же від того, либонь, аж розгнівався: «Хіба ви не знаєте, що нам виписують по державній ціні? Я вам, звісно, не по державній, а по своїй. Підійде — беріть, а ні — спущу комусь другому». З комбікормами, самі знаєте, сутужно. От я й погодився. Привозь, кажу, увечері, коли буду вдома. А він: «Увечері не треба, подумають, що крадене. Ліпше вдень, як час випаде вільний». Оце й уся арифметика. Ну, а коли ви стали нишпорити, то він мені зізнався, що той комбікорм не виписав, а украв. Слізно просив не виказувати його. Від грошей одмовлявся. Ну, серце не камінь: пожалів чоловіка.
— Що ж, спасибі, Петре Кіндратовичу. Пробачте, що потривожили. І давайте домовимося: ця розмова зостанеться між нами.
— Я зрозумів. — І помовчавши: — Ви, того, не гнівайтеся за різкість. Нерви, знаєте.
За ворітьми Турчин сказав:
— Отож ініціатором був Товкач. А тепер заглянемо до Нужного. Подивимося, де там Товкач зупинявся, коли забігав до Герасимовича.
— Оно там, під тим волоським горіхом. Я придивлявся до тину, правда, від дороги. Не видно, щоб відривали дошки. Хоча не обов'язково відривати. Можна крадене перекинути через тіш, тик навіть зручніше. Горіх росте майже на межі садиб Герасимовичів і Нужних. Бачите, як він розрісся, півдороги займає. Машини під ним майже не видно. Для більшої переконливості Товкач і справді міг піти до Герасимовича, походити по його подвір'ю. Знав же, що чоловіка нема дома. Спільник чи спільники тим часом повкидали в машину крадене. Він вийшов, спокійно сів у машину і поїхав.
— Таке цілком можливе, — погодився Павло. — Нужний іще з роботи не повернувся, а жінка була вдома.
На працівників міліції дивилася з надією.
— Вже їх знайшли?
— Знайдемо…
— Я вам вірю. Тільки от не вірю, щоб це зробив Степанів брат. Він хоч і кручений, але щоб у нас… Після того, як ви побували у нього з обшуком, він прибіг і — хочте вірте, хочте ні — на колінах клявся життям своїм, дітьми…