Гордівниця Злата

Над ґратами з’явився гострий капелюх з полями, а потім і його власник, худорлявий чоловічок зростом з кішку. У нього було зморшкувате обличчя й гострі вуха, як у звірка. Перекинувши через чавунну поперечину спочатку одну ногу в обтислій панчосі і черевику з мідною пряжкою, потім другу, він зістрибнув на підлогу.

— Гном, — пробурмотів приголомшений Гліб.

Чоловічок задер голову, уп’явся в хлопчика й невдоволено пробурчав:

— Який же я гном? Гноми ходять у ковпаках, а в нас такої моди не бувало. Домовик я, Черепичник, хіба не зрозуміло?

Він показав на капелюх, що служив йому знаком відмінності.

— Це мені сниться, — сказав хлопчик, не вірячи своїм очам.

— Так ви спите, хазяїне? Прокидайтеся. Ніколи спочивати. Є розмова віч-на-віч, — змовницьки підморгнув Черепичник і, спритно чіпляючись за покривало, забрався на ліжко.

Гліб пальцем порухав сукняний камзол нічного відвідувача, щоб переконатися, що все це не сон, і захоплено видихнув:

— Справжній домовик?! А що ти тут робиш?

— Я? Звичайна річ. Черепицю сушу, за дахом стежу. Я свою роботу справно виконую, а от ви… Ех, хазяїне, хазяїне, хіба так можна! — з докором сказав чоловічок.

— Але я тут не хазяїн, — похитав головою Гліб.

— Ось до чого дійшло! Де таке видано: від власного добра відрікатися. Нічого дивного, що скрізь розруха, гірше не може бути! Як було весело при колишньому вашому правлінні! Що не день — то бали та танці. Бувало, сидиш на горищі, тільки карети лічиш. Дами та кавалери геть розчепурені. Вік дивися — не надивишся. А тепер, що я тут бачу, крім порожнього двору та павутиння? Ніяких видовищ. Туга та й тільки!

— Кажу ж тобі, це не мій замок.

— Все жартуєте? А як же наша хазяйка, герцогиня Агнеса?

— Не знаю я ніякої Агнеси.

— Я йому в камінь головою, а він мені каменем у голову! Досить відмовлятися, хазяїне. Якщо ви від мене таємницю приховуєте, то даремно. Коли ви минулого разу сюди заходили, я, грішною справою, дещо підглянув, — зізнався Черепичник.

Слова домовика спантеличили Гліба.

— Минулого разу? Але я ніколи раніше тут не бував. Ти мене з кимось плутаєш, — заперечив хлопчик.

— Нова річ! З ким же я міг, скажіть будь ласка, вас поплутати? Я на зір не скаржуся. Тим паче, що народу тут останнім часом не так багато. Коли ви тут спочатку опинилися, я ще страх як здивувався: звідки в нашій глухомані хлоп’яті взятися? Я вашу особу гарненько роздивився. На вас тоді ще костюмчик такий був, як у мисливців. Гарненький такий.

— Як у мисливців? — повторив Гліб. До нього тільки тепер дійшло, що Черепичник бачив Гордія. Але брат ні словом не обмовився, що під час полювання відвідував покинутий замок.

Черепичник продовжував:

— Гості в тутешніх краях нечасті, правду кажучи, ви перший. А коли я побачив, як Віщунка перед вашою персоною хвостом мете, то відразу зметикував — неспроста. От я і підслухав вашу бесіду, тому й знаю, що ви — наш хазяїн.

Чим далі, тим більше розмова з Черепичником заінтриговувала хлопчика, відкриваючи нові таємниці й у той же час задаючи загадки. Навіть якщо Гордій ненароком заблукав сюди, чому Черепичник так завзято називає його хазяїном? І головне, чому Віщунка не розповіла про те, що знайома з Гордієм? Уперше недовіра до старої ворухнулася в душі хлопчика. У пам’яті спливли слова Віщунки: «Нікому не довіряй. Кожен ладен зрадити».

Гліб подивився на домовика й з гіркотою промовив:

— Я не той, за кого ти мене приймаєш. Твій хазяїн живе в палаці. Це мій брат. Ми близнюки.

Цього разу прийшов час домовику дивуватися.

— Ну і ну! Брат, значить? Шельма він, а не близнюк! Ти диви, сам у палац проліз, а я стирчи тут. Невже в королівських хоромах місця не знайшлося б? У палаці, мабуть, горищ сила-силенна. Зайвий домовик не завадить.

Він спересердя зірвав з себе капелюх, сердито подивився на нього, начебто він був причиною всіх нещасть, і знову насунув на самі вуха.

— Ти впевнений, що Віщунка з ним говорила? — запитав Гліб.

— Ще б пак! Як у тому, що зараз я розмовляю з тобою, — заявив Черепичник, переходячи на «ти» й навмисно зробивши наголос на останньому слові.