Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
НА СМЕРТЬ КИЦІ
Ах, чути зозуленьку,
що лічить дні та роки,
вже не погладжу шерсть твою біленьку,
твої затвердлі боки.
Ти вже не замуркочеш,
піймавши миш,
вже свої лапки в молоко не вмочиш,
за іграшкою вже не побіжиш.
Я вчора бачив твій загин. Така ти
була, як і людина в смертний час.
Хто любить, тому важко помирати.
Дванадцять весен обірвалося нараз…
Ти відповзла з розквітлим глогом —
з богом.
КАТАКОМБИ
О Праго вивергни підземний сміх
свойого чрева злотний кратер
Коли вгорі співають «Stabat mater»
внизу вино не пити був би гріх
Блукати в темних пивницях твоїх
наткнутись на вогонь (тисячу ватер!)
немов середньовічний п'яний фратер
що на долівці відпочити ліг
Тече вина вогненність терпкувата
в ній сонця голова мечем одтята
живе й живе кривавлячись віки
Як зимна ніч звіває пір'я вгору
десь у підвалах тьмавого собору
до тями знов приходять пияки
ЛУНАТИК
Як повня з димаря встає над дерева
йде по даху сновида без вагання
З вікна горища де Альбіна прожива
летять дівочі стогони й зітхання
Вночі так чути мукання з хліва
де бліх телятко злизує до рання
Розстібнута сорочечка Дива
грудь зблискує мов повні два зітхання
Сяйлива білина як місяць із-над рана
Вже він її веде з вікна аж до дивана
де білим розцвітуть вони чомусь
О дай же йти й мені на блиск відради
ясніший за сімейні трони й знади
і не кричи бо я впаду й заб'юсь!
МАЙБУТНЄ ПОКОЛІННЯ
Мені дає жіноча смагла грудь
відчути тропіки із гаєм піній
де голу негритянку в тиші синій
влещає білий щоб зігнати нудь
О я звелів би ту жону вдягнуть
в муслін блакитний у мережок іній
і так її в тій сукні білопінній
одвів би в степ коли зірки цвітуть
Кохання розпаливши як багаття
поволі я знімав би з неї плаття
і черевички цілував би їй
Щасливий народив би з нею сина
талант поета мала б та дитина
на честь любові й ночі в зблисках мрій
ЧЕТВЕРТИЙ СОНЕТРОБЕРТОВІ НЕЗВАЛУ
Ніч привела тебе, ніч і краса та,
що діє чуда подихом одним.
Чорнявцю, сину ночі, будь ясним,
рости, душе розквітла, й будь багата.
В мої часи краса була проклята,
в твоїх — не буде. Ти пишайся цим!
Згорю завчасно, житимеш без тата,
йтимеш із матір'ю шляхом крутим.
Я свідок, як вона тебе кохала,
як біля тебе ночами не спала,
щоб гарцював ти, конику баский!
Та ніч, що хилиться до янголяти,
та чорноброва ніч — ласкава мати.
Даруй за мене зрідка квіти їй.
ТУ-104
На висоті п'ять тисяч метрів,
куди не долетить і жайвір'я,
свій вік обожнювать навчився я,
вік телебачень, літаків і светрів.
Це час, як легше облетіти світ,
аніж пройтися стежкою гірською.
На прощавання Азії рукою
я помахав — ось майже й весь політ!
Я над крилом сидів, як дома в кріслі,
снував у хмарах фантастичні мислі;
здавалось, плив на веслах мій чертог.
Бажавши світові братерства, згоди,
дерев, що повні цвіту, і погоди,
я задрімав у небі, наче Бог.
Олдржіх Виглідал
ПРОСЬБА
Монету вкинь в оркестріон — як стій
вчарує залу музика нетлінна.
Де ж ті часи, коли ми на коліна
ставали перед сонцем, повні мрій?
Скажи до жінки слово, тим сяйливе,
що втерте, мов п'ятак, — вона, повір,
кров павутиною напне до зір,
принадить принца в сітей переливи.
Любове, тано куплена, любове,
од тебе залишились лиш нагай,
та свист ласо, та спомини про лови.
Перейти на страницу: