«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
— Ірочко, я вас дуже прошу: про це — нікому.
Якби фрау Рененкампф закричала або почала битися головою об стіну, Ірина Дмитрівна здивувалася б менше, ніж од такого звертання: «Ірочко», «ви». Це було так не схоже на начальницю санаторію. З лазарету фрау Рененкампф не вийшла — вибігла. Через деякий час знову прийшов обер-лейтенант Зінгер і тоном, який не терпів заперечення, звелів Ірині Дмитрівні вийти. Він лишився наодинці з капітаном, котрий усе ще не приходив до пам’яті.
А потім у лазареті з’явився білявий майор, який колись привіз Ірину Дмитрівну в замок. Ірина Дмитрівна пішла в свою комірчину поряд з перев’язочною і не роздягаючись лягла в ліжко. За хвилину у двері нетерпляче постукали. То була старша другого поверху.
— У лазарет. Швидко!
На півдорозі їх зустріла фрау Рененкампф.
— Не треба, — сказала вона, — він заснув. Ідіть відпочивати, Ірино. Я сама посиджу біля нього.
Вранці її розбудила сама начальниця санаторію.
— Вмийтеся, одягніться, підете зі мною.
Рененкампф сіла на єдину в кімнаті табуретку і закурила. Ірина Дмитрівна помітила, що під очима у неї лягли густі тіні, а пальці, що тримали сигарету, дрижали.
Крутими гвинтовими сходами, про які Ірина Дмитрівна не знала, вони піднялись на третій поверх. Фрау Рененкампф привела її в кімнату, опорядження і меблі якої нагадували сільську хату. Ірину Дмитрівну зустрів чоловік середнього віку в цивільному. Його обличчя не важко було запам’ятати — крупні риси, здавалося, були вирубані сокирою.
Жестом звелівши начальниці санаторію вийти, він показав Ірині Дмитрівні на широку лаву.
— Я полковник Улінгер із військової розвідки, — сказав він по-російськи з помітним акцентом. — Обставини, які привели мене сюди, а також брак часу примушують бути гранично відвертим. Годину тому, знайомлячись із вашими документами, я дізнався, що вас привезли сюди з табору військовополонених. Не буду обурюватися вчинком майора фон Бюлова, хоча розцінюю його як злочин. Скажу одне — майора буде притягнуто до якнайсуворішої відповідальності, а вас, — якщо моя пропозиція вам не підійде, — негайно відішлемо в табір військовополонених.
— Разом зі мною, — сказала Ірина Дмитрівна, — сюди силоміць привезли ще дев’ять жінок-військовополонених.
— Десять, не рахуючи вас, — уточнив Улінгер. — Одна померла. Я розпорядився провести розслідування. Їх сьогодні ж одішлють у найближчий табір. У вас іще є претензії?
— Ні, — невесело посміхнулась Ірина Дмитрівна.
— Тоді я перейду до суті справи, задля якої запросив вас сюди. У мене мало часу, — він глянув на годинник, — і все-таки я хочу зробити вступ, щоб ви усвідомили загальний стан речей. Ви знаєте, що таке СС?
— Фашистська охранка.
— Коли б це була тільки охранка! — мовив Улінгер. — СС — широко розгалужена військово-політична організація націонал-соціалістської партії; її очі й вуха; її караючий меч; її опора і захист. СС — це гестапо і зондеркоманди; служба безпеки і управління концтаборів; особливі війська і закордонна розвідка.
— Навіщо мені все це знати? — знизала плечима Ірина Дмитрівна.
— Я буду вам дуже вдячний, якщо ви дасте мені змогу висловитися до кінця, — холодно зауважив Улінгер. — У мене є правило ніколи не говорити зайвого… В обов’язки СС входить боротьба з антинацистським рухом, ліквідація комуністів, євреїв, циган та інших політичних і етнічних груп, визнаних або невгодними, або расово неповноцінними; охорона тилу діючої армії, зокрема — боротьба з партизанами і залякування населення прифронтових районів. СС — це масові розстріли, шибениці, камери тортур, табори смерті… Ви здивовані, що я, німецький офіцер, кажу про це?
— Правду кажучи, здивована.
— Я говорю саме тому, що я німець і офіцер. Я не прихильник більшовизму і радянського ладу, але я ненавиджу СС, цей клан фанатиків і вбивць.
— А хіба солдати вермахту не вбивають? — спитала Ірина Дмитрівна, не розуміючи, куди гне полковник.
— Солдати вбивають у чесному бою. Війна є війна, і тут нічого не вдієш. А от есесівці…
— Можете не розповідати про есесівців, — перебила його Ірина Дмитрівна. — Я надивилася на них у таборах. Але ж і тут, у цьому замку, зі мною і моїми подругами поводилися не краще.