«Привид» не може втекти

Її вели через вибої, груддя, яри, підштовхуючи в спину прикладом. Допитував неголений жовчний офіцер. Він ударив Ірину навідліг кісточками довгих пальців з брудними нігтями. Доти її ніколи не били, і той удар вона запам'ятала на все життя. Потім били не раз і по обличчю, і по ребрах, і по голові в штабах, комендатурах, таборах. Били кулаками, прикладами, нагаями. Вона сперечалася, обурювалась. І її знову били. Били для порядку. А ще для того, щоб прищепити поштивість до тисячолітнього рейху, німецької армії, адміністрації табору, командування СС. Поштивість їй не прищепили — навчили тримати язика за зубами і ненавидіти.

Одного разу в жіноче відділення табору приїхав майор. Пройшовся вздовж нар, а потім сказав начальниці відділення:

— У першому ряду — п’ята, сьома, восьма, одинадцята, двадцять друга; у другому — перша, дев'ята, шістнадцята і двадцята.

Двадцятою у другому ряду була Ірина Дмитрівна.

Після обіду полонянок, яких назвав німець, вивели до воріт, де стояв автобус з забитими диктом вікнами. Там же стояла легкова машина, біля якої Ірина Дмитрівна побачила білявого майора і коменданта табору. Коли конвоїри заганяли дівчат в автобус, Ірина Дмитрівна почула, як комендант сказав білявому:

— Але ж, пане майор, це військовополонені.

— Це жінки, капітане, до того ж гарненькі, — хмикнув офіцер. — Ви їх використовували не за призначенням.

Збагнувши значення цих слів, Ірина Дмитрівна знепритомніла. Згодом вона навчилася тримати себе в руках, інакше б не пережила того, що довелося пережити.

Лісовий санаторій для німецьких офіцерів був розташований у величезній кам'яниці, що нагадувала старовинний замок. У карантині — напівпідвальному приміщенні цієї кам’яниці — деякі дівчата кінчали життя самогубством. Вішалися в ніші, де стояв умивальник. Їм ніхто не заважав: ні подруги по нещастю, ні наглядачки. Але після кожного такого випадку всіх «карантинок» вишиковували перед умивальником, потім приходила старша наглядачка (її звали тут просто «старшою» — в санаторії уникали табірної термінології) і посміхаючись питала, чи немає бажаючих наслідувати приклад покійниці.

Власне, від «карантинок» вимагали небагато — підписати заяву про зарахування у «допоміжний персонал» санаторію. Це давало деякі пільги: ліпше харчування і житло, пристойний одяг і звільнення від екзекуцій. Дехто не витримував і підписував заяву. А вона трималася.

Одного разу Ірину Дмитрівну викликали до начальниці санаторію фрау Рененкампф.

— Підеш працювати в лазарет? Там звільнилося місце позаштатного фельдшера, — запропонувала начальниця.

— Я подумаю.

Фрау Рененкампф здивовано звела брови.

— Що ж, подумай.

Думали всі табірниці і нарешті сказали: