Володар драконів

Але Мухоніжка понуро похитав головою:

— Не думаю, що це так легко. Кропивник знає багато різних шляхів, — він із досадою ляснув себе по гострих колінах. — І навіщо тільки Бур-бур-чан описав так докладно, де саме ховаються дракони!

— Вхід у печеру йому все одно не знайти, — зауважила Гіневер. — Бур-бур-чан сказав, що його взагалі ніхто знайти не зможе.

— Якщо, звісно, ми самі не відведемо туди Кропивника, — похмуро буркнула Сірчана шкурка. Всі мовчали.

— Як було б добре, якби його засипало піском! — понуро буркнув Бен. Лама поклав руку йому на плече і щось промовив. Бен запитально подивився на Мухоніжку.

— Це було б занадто легко, Володарю драконів, — переклав гомункулус. Бен похитав головою.

— Можливо, — сказав він. — Але я зовсім не проти, щоби хоч щось було легко.

До розрідженого повітря на Даху світу Бен і всі його супутники вже звикли. Однак ченці все ж наполягли на тому, щоб вони взяли з собою провіант і теплий одяг для перельоту через великі гори. Навіть Сірчана шкурка погодилася, що їй доведеться натягнути на своє хутро людські речі, щоб витримати холод у захмарних висотах. Хлопчик, приблизно ровесник Бена, відвів їх до будиночку на краю монастирського подвір’я, де ченці зберігали одяг і провізію. По дорозі туди Бен вперше помітив, який насправді монастир великий і як багато людей у ньому мешкає.

— Ми із задоволенням вирушили б із вами, — сказав Барнабас Візенгрунд, поки вони йшли за маленьким ченцем. — І я, і Віта, і Гіневер. Але боюся, що людям нема чого втручатися в цю справу, — він поплескав Бена по плечу. — Окрім, звичайно, Володаря драконів.

Бен усміхнувся. Володар драконів. Ченці низько кланялися йому щоразу, як він траплявся їм назустріч. Бен навіть не знав куди очі подіти.

— Ти вже вирішив, що будеш робити потім? — запитав професор, не дивлячись на Бена. — Я маю на увазі, після того як ви нарешті знайдете Поділ неба, і все буде добре, і взагалі… — він прокашлявся і пригладив сиве волосся, — тобто, коли Лунг полетить по своїх родичів. Ти хочеш залишитися з драконами назавжди? — Він соромливо подивився збоку на хлопчика. Бен знизав плечима:

— Не знаю. Я ще про це не думав. Зараз не існує ніякого «до» і «після», розумієте?

Професор кивнув:

— Так, мені знайоме це відчуття. Воно виникає завжди, коли відбувається щось дуже важливе. Але, — він знову відкашлявся, — якщо ти захочеш, то існує можливість… — він висякався у великий носовичок, — якщо після усіх цих пригод тобі захочеться знову опинитися серед людей… — він поглянув на небо. — Коротше, Віта дуже тебе полюбила, а Гіневер давно вже скаржиться, що у неї немає брата. Можливо, — він подивився на Бена і почервонів, — можливо, ти був би не проти вважати нас поки своєю родиною? Що ти на це скажеш?

Бен сторопіло дивився на професора.

— Це, звичайно, просто пропозиція, — залопотів професор, — просто одна з моїх божевільних ідей. Але…