Володар драконів
- Автор: Функе Корнелия
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 978-617-09-0460-7
- Переводчик: І. Є. Бондар-Терещенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Володар драконів». Краткое содержание книги:
— Золотий дракон мертвий, — відповів Лунг. — Його засипало піском у далекій пустелі. Їм більш не треба ховатися.
— Золотий дракон живий! — вигукнула Гіневер. Усі повернулись до неї. Бур-бур-чан нашорошив волохаті вуха.
— У тебе немає доказів, Гіневере! — сказав Барнабас Візенгрунд.
— Я його бачила! — відрубала Гіневер, вперто випнувши підборіддя. — На власні очі. Я не вигадала жодної лусочки з його тіла. І гном, який чіплявся за його ріг, мені теж не наснився, хай хоч ви всі тут мені казали. Золотого не занесло піском. Він скрадався за нами річкою. І я готова закластися на мою колекцію черевичків фей, що він зараз десь поряд і спостерігає, що ми збираємося зробити.
— Цікаво! — сказав Бур-бур-чан. Він вистрибнув з отвору в скелі на голову кам’яного дракона.
— Слухайте, — сказав він, підводячи усі чотири руки. — Я відведу вас до Подолу неба. Він ближче, аніж ви гадаєте. Варто нам перелетіти цю гору, — він ляснув по скелі, — і ви побачите у тому боці, де сходить сонце, ланцюг гір, прекрасних, як білі шампіньйони. Дракони ховаються в долині, що лежить за ними. Але вхід до печери ви не знайдете, навіть якщо ткнетеся у нього носом. Тільки дракони і дубідаї можуть його відшукати, і я покажу його вам. У мене раптом так дивно засвербіла шерсть. Такий свербіж я відчуваю лише тоді, коли має відбутися щось значне, незвичне, хвилююче, — Бур-бур-чан облизався і глянув на небо. — Ми вилітаємо, щойно зайде сонце.
Він стрибнув до найближчого отвору в скелі і зник.
Прощання і відліт
— Дубідаї, аякже! — саркастично скривилася Сірчана шкурка, щойно Бур-бур-чан зник з очей. — І це, скажете, кобольд? Ну, я вже не знаю. А може, він нас відведе просто в пащу до Кропивника?
— Дурниці! — Бен посмикав її за гострі вуха. — Ти хоч порадій, кобольдихо буркотлива! Перемога! Він відведе нас до Подолу неба. А якщо Кропивник суне туди свою погану морду, ми заженемо його назад у море!
— Ну-ну! — Сірчана шкурка наморщила ніс. — Знаєш що? Ти з глузду з’їхав, чоловічку!
Лама щось тихо сказав Візенгрундам.
— Що він говорить? — запитав Бен у Мухоніжки.
— Мале переможе велике, — відповів гомункулус, — і доброта візьме гору над жорстокістю.
— Будемо сподіватися, — буркнула Сірчана шкурка і раптом повернула голову і принюхалася. — Дивно, пахне гірськими гномами. Немає на світі гори, де б вони не стукали своїми молотками, ці хлопці в безглуздих капелюхах.
— Ти розумієш, що кажеш? — в очах у Гіневер був жах.
— Я кажу, що пахне гномами, — повторила Сірчана шкурка. — А що?
— Де саме пахне? — прошепотів Бен, хапаючи її за руку. — У якому місці?
У цю мить із тріщини в скелі вислизнула маленька фігурка і блискавично шугнула в темряву.
— Кремінна борода! — верескнув Мухоніжка, мало не беркицьнувшись із плеча Бена. — Це Кремінна борода, новий чистильник панцира у Кропивника! Хапайте його! Швидше! Він йому все розповість!
Усі кинулися в погоню, штовхаючи одне одного і загороджуючи самим собі дорогу. На площі перед молитовним залом стало ясно, що гном від них втік.
Сірчана шкурка, відчайдушно лаючись, обнюхувала кожен закуток. Кілька ченців, які поверталися з хмизом у монастир, здивовано дивились на неї. Коли переслідувачі спиталися в лами, чи не бачили вони маленького чоловічка, який тікав подвір’ям, той вказав на стіну, де все ще похропував біля свого літака Луї Довгохвостий.
Бен і Гіневер підбігли до стіни і перехилися через неї, пильно дивлячись вниз. Але на крутому гірському схилі не видно було жодного підозрілого руху.
— Прокляття! — вигукнув Бен. — Він утік!
— Хто? — Луї Довгохвостий сів, протираючи сонні очі.
— Шпигун, — відповів Бен і обернувся до Лунга. — Що тепер робити? Адже він усе розповість Кропивнику.
Дракон лише головою похитав.
— Шпигун? — здивовано запитав щур. — Який шпигун?
— Той, якого ти не знайшов, коли літав на розвідку, — огризнулася Сірчана шкурка, нюшачи повітря. — Я не відчуваю його, мухомор крапчастий! Щось забиває мені ніс! — вона озирнулася і показала на купу коричневих коржів біля монастирської стіни. — Що це таке?
— Кізяк, — відповів професор. — Сушене лайно яків, якщо хочеш знати подробиці.
Лама кивнув і щось сказав.
— Він каже, — переклав Мухоніжка, — що вони використовують кізяки як паливо, тому що дерев тут мало.