Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
— Гей, подивися-но! — зверталася вона до мене. — Ти бачиш, які яскраво-рожеві медузи бувають на світі! А до того ж, як вони гарно плавають, чи не так? Усе своє життя ось так ширяють морями цього світу. Правда, вони чудові?
— Ага, — відповідав я, та поки в товаристві Куміко проти власної волі приглядався до кожної медузи, то поступово почав відчувати, що задихаюся. Я непомітно замовк, кілька разів перерахував дрібні гроші в кишені й кілька разів витер рота хусточкою. А з моїх уст не сходила молитва: «От було б добре, якби ці скляні баки з медузами скінчилися!» Однак їм не було кінця-краю. Виявляється, у морях усього світу їх видів водиться сила-силенна! Хвилин тридцять я терпів, і від напруження в голові замакітрилося. Тож урешті-решт, спершись об поруччя, я так знесилів, що сів на найближчу лавку. Куміко підійшла до мене і стривожено запитала, що зі мною сталося. Я чесно признався, що мені погано, що поки я дивився на медуз, мені голова закрутилася.
Куміко пильно глянула мені в очі.
— Справді. В тебе очі посоловіли. Щось неймовірне! Невже таке може статися, коли людина дивиться на медуз? — здивувалася вона й, потягнувши за руку, вивела мене з похмурого вологого акваріума на сонце.
Просидівши хвилин десять у парку й поволі глибоко віддихавшись, я поступово прийшов до тями. Приємно сяяло сліпуче осіннє сонце, раз по раз з тихим шелестом під вітром ворушилося сухе листя гінкго.
— Ну що, тобі краще? — невдовзі спитала Куміко. — Яка ти дивна людина! Чого ти відразу не сказав, що не зносиш вигляду медуз — настільки вони тобі огидні? — І вона засміялася.
Того недільного дня з чистим, бездонним небом і лагідним вітерцем обличчя людей, що прогулювалися парком, світилися радістю. Вродлива струнка дівчина вигулювала здоровенного кудлатого пса, старий у м’якому капелюсі стежив за внучкою, що гойдалася на гойдалці. Кілька парочок, схожих на нас, сиділи на лавках. Десь далеко хтось управлявся на саксофоні.
— Чого тобі так подобаються медузи? — запитав я.
— Та як тобі пояснити? Може, тому, що вони такі милі, — відповіла Куміко. — Коли оце недавно я на них дивилася, то раптом от про що подумала. Те, що ми зараз бачимо, — це лише невелика частина світу, чи не так? Ми звикли вважати: ось він, наш світ! А насправді світ набагато темніший, глибший — його більшу половину займають такі істоти, як медузи, хіба ні? Дві третини земної поверхні — океан, і неозброєним оком видно тільки його поверхню, так би мовити, його шкіру. А що ховається під нею — майже нічого не знаємо.
Потім ми ще довго прогулювалися парком, аж поки о п’ятій годині Куміко не сказала, що їй треба навідатися до матері в лікарню, і я провів її туди.
— Щиро дякую тобі за сьогоднішню прогулянку! — сказала вона на прощання.
Її усмішка світилася небаченим досі спокоєм. Помітивши це, я зрозумів, що за цей день трохи зблизився з нею. «Можливо, завдяки медузам!» — подумав я.
Після того ми ще кілька разів зустрічалися. Коли ж її мати, одужавши, виписалася з лікарні, а тяганина із заповітом мого клієнта вгамувалася й відпала потреба навідуватися до лікарні, ми зустрічалися щотижня — ходили в кіно, на музичні концерти або просто прогулювалися містом. При кожній зустрічі звикали одне до одного. Перебування з нею приносило мені радість, а коли ненароком ми торкалися одне одного, у мене тьохкало серце. Під кінець тижня робота переставала клеїтися. Я не сумнівався, що подобаюся Куміко. Бо інакше хіба щотижня зі мною зустрічалася б?
Однак форсувати наші стосунки я не спішив, бо помітив у Куміко якесь вагання. Конкретної причини в цьому я не вбачав, але в її словах і поведінці раптом проглядала якась невпевненість. Коли я щось запитував, вона на один подих спізнювалася з відповіддю. У таку мить я мимоволі відчував, що між нами мигала якась «тінь».
Настала зима, за нею — Новий рік. Увесь той час ми щотижня зустрічалися. А про це «щось» я в неї не розпитував, а вона сама нічого не казала. Зустрічаючись, ми куди-небудь ходили, сиділи в кав’ярні, вели невимушені розмови про всяку всячину.
— Послухай, ти маєш коханця? — зважився я спитати одного разу.
Куміко глянула мені у вічі:
— А чому ти так думаєш?
— Просто чомусь так здається, — відповів я. У цей час ми прогулювалися безлюдним зимовим Імператорським парком Сіндзюку.
— Як це так здається?
— Мені здається, ніби ти хочеш щось сказати. Якщо можеш — кажи.
Вираз обличчя Куміко ледь-ледь, майже непомітно, змінився. Можливо, вона все ще вагалася. Але від самого початку було зрозуміло, що вона відповість.