Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Біля великого дерева, на якому Корак чатував, перш ніж побачив дівчинку з лялькою, він узяв її на руки, легко яосадив собі на плечі й вихопився з нею на нижні гілки. Вона обіймала його за шию. В одній руці в неї метлялася Джіка.

Так Меріем пішла в джунглі з Кораком, у своїй дитячій наївності довірившись чужинцеві, який захистив її і через це викликав у неї довіру, хоч дівчинку вела за ним і та дивна внутрішня сила, якою наділені жінки. Меріем не думала про те, що спіткає її в майбутньому. Вона не знала, ба навіть гадки не мала про те, як живе в джунглях її захисник.

Тим часом вони вже трохи відійшли від її селища. Вона уявляла собі неподалік інше селище, подібне до того, в якому жив шейх із своїми людьми, тільки населене білими, такими, як цей чужинець. Вона не сподівалася, що її чекає дике життя первісної людини чи хижака з джунглів. Якби вона здогадувалася про це, її маленьке серце тремтіло б із ляку. Меріем не раз хотіла втекти від наруги шейха й Мабуну, але її зупиняв страх перед небезпекою, яка, певне, чигала на неї в джунглях.

Вони вже далеченько відійшли від селища, коли дівчинка раптом помітила величезну постать Акута. Здушений крик вихопився з її грудей, і вона міцніше притулилася до Корака, злякано вказуючи на мавпича.

Акут, гадаючи, що Вбивця повертається з бранцем, ішов їм назустріч з грізним риканням — маленька дівчинка викликала в ньому не більше симпатії, ніж викликав би дорослий мавпич. Вона була чужа і мала бути вбита. Коли ті двоє наблизились, Акут вишкірив свої жовті ікла, але, на його подив, Корак і собі вишкірився й загарчав на мавпича, ще й дуже грізно.

«Еге, — подумав Акут. — Убивця здобув собі дружину».

І, скоряючись звичаям свого племені, лишив їх на самоті й незабаром заходився коло якоїсь гусениці, на вигляд вельми смачної. Ловлячи гусінь, він краєчком ока стежив за Кораком. Хлопець посадив свою полонянку на велику гілку, за яку вона міцно вчепилась, щоб, бува, не впасти.

— Вона житиме разом з нами, — сказав Корак Акутові, вказуючи пальцем на дівчинку. — Не займай її. Ми її захищатимемо.

Акут знизав плечима. Глядіти оце пискля йому аж ніяк не хотілося, а з її відчайдушного переляку, з того, як вона вчепилася за гілку і як нажахано дивилася на нього, він зрозумів, що вона вкрай безпорадна. Всі правила Акутового племені і його досвід твердив, що немічних треба знищувати; але якщо Вбивця за неї, то нема іншої ради, як змиритися.

Акутові дівча зовсім не подобалося — в цьому він був цілкЬм певен. Її шкіра була надто вже гладенька й безволоса, геть як у змії, а її обличчя анітрохи не привабливе. Хіба ж така була його обраниця! Її він зауважив поміж іншими на місці постійних сходин його племені. О, вона справді була втіленням жіночої краси! Великий шляхетний рот; милі жовті ікла й ніжні, м’якенькі вуса, як у киці. Акут зітхнув. Потім випростався на повен зріст, випнув свої могутні груди й заходився стрибати туди-сюди на своїй гілці, бо навіть така нікчема, як ця, Коракова, мала належно поцінувати його гарне хутро й чудову статуру.