Що впало, те пропало
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Bill Hodges Trilogy #2
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-9290-4
- Переводчик: Віталій Михалюк
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Що впало, те пропало». Краткое содержание книги:
— О котрій?
— Він… Він не сказав. Після школи, напевно. Він навчається в Нортфілдській. Моррі, у мене досі кров іде.
— Так, — неуважно вимовляє Морріс. — Напевно, іде. — Його мозок скажено працює. Хлопчик заявляє, що в нього всі записники. Можливо, він і бреше, але, мабуть, це так і є. Їх кількість, яку він назвав Енді, усе схоже на правду. І він їх читав. Це запалює іскру ревнощів у голові Морріса Белламі й розпалює полум’я, яке швидко доходить до серця. Хлопчисько Сауберс читав те, що призначалося Моррісу, і лише Моррісу. Це страшна несправедливість, і її треба виправити.
Він нахиляється до Енді й каже:
— Ти гей? Ну гей же, чи не так?
Повіки Енді тремтять.
— Я… Яка різниця? Моррі, мені необхідно швидку!
— У тебе є партнер?
Його давній приятель поранений, але не дурний. Енді розуміє, що віщує це питання.
— Так!
«Ні», — думає Морріс і змахує сокиркою: чвак.
Енді кричить і починає звиватися на залитому кров’ю килимі. Морріс замахується, і Енді кричить знову. «На щастя, стіни кімнати заставлені книгами, — думає Морріс. — З книг виходить хороша звукоізоляція».
— Дідько, не смикайся! — каже він, але Енді продовжує смикатися. Усього знадобилося чотири удари. Останній припав на перенісся й розсік обидва ока, як виноградини, після чого смикання нарешті припинилося. Морріс висмикує сокирку з приглушеним скрипом сталі по кістці й кидає її на килим поруч з Енді.
— Ось так, — говорить він. — Усе скінчено.
Килим уже повністю просякнутий кров’ю. На письмовому столі червоні плями. Як і на стінах, і на самому Моррісі. Кабінет перетворився на бійню. Але це не надто засмучує Морріса, він абсолютно спокійний. «Напевно, це шок», — думає він. Ну то й що, якщо навіть шок? Йому необхідно зберігати спокій. Засмучена людина багато про що забуває.
За письмовим столом двоє дверей. Одні ведуть до особистої вбиральні його давнього приятеля, другі — до гардеробної. Там повно різного одягу, включаючи два костюми, які виглядають дорогими. Утім, Моррісу від цього ніякого пуття немає. Він би, напевно, потонув у них.
«Ех, якби у вбиральні був душ», — думає Морріс. Але, якби та якби, і так далі. Вистачить й умивальника. Знімаючи закривавлену сорочку й миючись, він згадує все, до чого торкався після того, як зайшов до магазину. Таких предметів небагато. Треба буде не забути протерти табличку на дверях. А ще двірні ручки вбиральні й цього туалету.
Морріс витирається, виходить у кабінет і кидає рушник та забризкану кров’ю сорочку поряд із тілом. Кров потрапила йому й на джинси, але це питання він із легкістю вирішив за допомогою того, що знайшов на полиці в гардеробній: щонайменше дві дюжини футболок, акуратно складених і перекладених цигарковим папером. Він вибирає одну розміру XL, яка закриє джинси до половини стегна, якраз те місце, де крові найбільше, і розгортає. На грудях у неї написано «Рідкісні видання Ендрю Халлідея», нижче — номер телефону магазину, адреса веб-сайту й зображення розкритої книги. Морріс думає: «Напевно, він роздає їх грошовим клієнтам. Хто їх бере, каже „дякую“ і ніколи не вдягає».
Він починає натягувати на себе футболку, вирішує, що, мабуть, не варто розгулювати містом з адресою місця свого останнього скоєного вбивства, і вивертає її навиворіт. Букви трохи просвічуються, але не настільки, щоб хтось зміг їх прочитати, а книга може бути будь-яким прямокутним предметом.
Але ось із черевиками «Докерс»[87] слід щось робити. Верх у них заляпаний кров’ю, підошви теж забруднені. Морріс оглядає ноги свого давнього приятеля, задумливо киває й повертається до гардеробної. Якщо талія Енді десь удвічі більша за талію Морріса, то розмір взуття у них практично однаковий. Він вибирає пару мокасин і приміряє. Вони трохи тиснуть і можуть натерти мозолі, але мозолі — зовсім невелика ціна за нові відомості й за виконання помсти, яку він на стільки відкладав.
До того ж це до біса гарні черевики.
Він додає власне взуття до липкої купи на килимі, потім оглядає бейсболку. Ні плямочки. Хоч тут пощастило. Він одягає її й обходить кабінет, ретельно протираючи місця, до яких точно торкався й до яких міг доторкнутися.
Востаннє присідає біля тіла й перевіряє кишені, розуміючи, що знову бруднить руки в крові. Доведеться їх знову мити. Нічого. Отаке[88].
«Це Воннеґут, не Ротстайн», — думає він і сміється. Літературні алюзії завжди дають йому задоволення.
87
«Dockers» — бренд одягу хакі і міцного на будь-яку погоду взуття виробництва американської компанії «Levi Strauss and Co.».
88
So it goes — вираз, який багаторазово повторює оповідач у романі Курта Воннеґута «Бійня номер п’ять».