Що впало, те пропало

Вона відповідає, що зростається. Гіпс уже зняли, і за тиждень, найбільше за два, він зможе обходитися без перев’язі.

— Це добре. Мій хлопчик у палаті або на фізіотерапії?

Вона відповідає, що в палаті.

Ходжес неквапливою ходою прямує до палати 217, де за рахунок штату утримується особливий пацієнт. Перш ніж потрапити туди, він зустрічає санітара, якого медсестри звуть Бібліотечним Елом. Йому за шістдесят, і зазвичай він штовхає візок, навантажений книгами в м’яких палітурках і газетами. Нещодавно в його маленькому арсеналі розваг з’явилося поповнення: невеликий пластиковий ящик, наповнений електронними книгами.

— Привіт, Еле, — каже Ходжес. — Як справи?

Зазвичай Ел має язика не в кишені, але сьогодні він виглядає сонним, і під очима в нього фіолетові круги. «Схоже, у когось була бурхлива ніч», — не без подиву думає Ходжес. Симптоми йому відомі, бо на своєму віку він і сам пережив не одну бурхливу ніч. У нього виникає бажання клацнути пальцями в Ела перед очима, як це робить гіпнотизер на сцені, але він вирішує, що це буде негарно. Нехай друг спокійно переживає заключну частину похмілля. Якщо йому так погано вдень, Ходжесу навіть лячно уявити, що з ним було вранці.

Але Ел приходить до тями й посміхається, перш ніж Ходжес минає його.

— Хей, детективе! Давно тебе не бачив.

— Тепер я просто «містер», Еле. Ти добре почуваєшся?

— Звичайно. Просто думаю… — Ел знизує плечима. — Господи, не знаю, про що я думав. — Він сміється. — Ні, таким слабакам не можна старіти.

— Ти не старий, — заперечує Ходжес. — Тобі забули новини розповісти. Шістдесят — це нові сорок.

Ел пирскає.

— Та це порожні балачки сам-знаєш-кого.

Ходжес не може з цим не погодитися. Він киває на візок.

— Невже мій хлопчик попросив почитати?

Ел знову пирскає.

— Хартсфілд? Та він зараз і про ведмедиків Беренстайнів[92] книжку не подужає. — Санітар із серйозним виглядом стукає себе пальцем по лобі. — У нього тут повна каша. Хоча іноді він тягнеться до цих штук. — Він бере електронну книгу «Заппіт» яскраво-рожевого дівчачого кольору. — У них ігри стоять.

— Він грає в ігри?

— О Господи, звичайно ж, ні. У нього регулятор моторики не працює. Але коли я вмикаю одну з демок, модну прогулянку Барбі, наприклад, чи риболовлю в лунці, він дивиться на неї годинами. На демці те саме повторюється знову й знову, але розуміє він це?

— Мабуть, ні.

— Правильно. Я думаю, звуки йому теж подобаються. Усі ці «біп», «буп», «буль». Я, буває, приходжу за дві години, а ця іграшка лежить у нього на ліжку або на підвіконні, екран темний, батарея розряджена. Хоча для них це не страшно — три години підзарядки, і знову працює. Але він їх ніколи не заряджає. Може, це й на краще. — Ел морщить ніс, ніби від неприємного запаху.

Може, добре, а може, і ні, думає Ходжес. Поки йому не стане краще, він перебуватиме тут, у хорошій лікарняній палаті. Гарного виду з вікна немає, зате є кондиціонер, кольоровий телевізор і рожева «Заппіт» час від часу. Якби він був compos mentis[93] — мовою закону, міг би брати участь у своєму захисті, — йому б довелося відповідати перед судом за дюжину злочинів, включаючи дев’ять убивств. Десять, якщо окружний прокурор вирішив би додати смерть матері цієї мерзоти, яка була отруєна. І тоді залишок життя він провів би у Вейнсвілльській в’язниці штату.