Нічний адміністратор

«Отже, я Томас, — подумав він. — Не Пайн. Томас. Хоча, може я Томас Пайн».

Він знову поринув у дрімоту, а коли прокинувся, то над ним стояв привид Софі в широких білих штанах і пересипав таблетки у паперову скляночку. Потім він подумав, що це, вочевидь, усього лиш нова медсестра. Потім він побачив широкий пояс зі сріблястою пряжкою і запаморочливу лінію стегон, а ще розхристане каштанове волосся. До нього долинув жіночий власницький голос, голос людини, що звикла наполягати на своєму і не поважати нікого довкола.

— Томасе, не може такого бути, — протестувала Джед. — Хтось точно вас несамовито любить. Батьки, дівчата, друзі? Невже справді ніхто?

— Справді, — наполягав він.

— А хто така ця Івонн? — запитала вона, нахилившись зовсім низько до нього, підклавши одну долоню йому під спину, а іншу — поклавши на груди, щоб допомогти йому піднятися. — Вона, мабуть, неймовірно красива.

— Ми були лише друзями, — відповів він, вдихаючи запах шампуню, який долинав від її волосся.

— Ну то, може, нам варто повідомити Івонн?

— Ні, не варто, — відповів він надто різко.

Вона подала йому таблетки і склянку води.

— Ну що ж, лікар Марті каже, що вам потрібно ще довго-довго відсипатися. Тому не забивайте собі голову дурницями, думайте лише про те, що вам потрібно повільно-повільно відновлювати сили. Може, принести щось, що допоможе вам відволіктися? Книжки, радіо чи ще щось? Може, ще зарано, а через день-другий буде якраз. Нам про вас нічогісінько не відомо, окрім того, що звуть вас Томас, якщо вірити Роуперовим словам. Тому ви мусите самі нам казати, що вам потрібно. У великому будинку є величезна бібліотека з цілою купою страшенно розумних книжок, Коркі скаже вам, що там можна знайти. А ще ми можемо замовити будь-що з Нассау, ви лише скажіть. — Вона глянула на нього своїми величезними очима, у яких можна було б потонути.

— Дякую, я так і зроблю.

Вона поклала руку йому на обличчя, щоб перевірити температуру.

— Ми ніколи не зможемо вам віддячити, — сказала вона, не забираючи руку. — Роупер, коли повернеться, висловить усе значно краще, ніж я. Але чесно — Ви просто герой. Такий відважний, — сказала вона, стоячи вже біля самих дверей. — От лайно, — додала колишня учениця католицької школи, зачепившись кишенею штанів за клямку.

Потім він усвідомив, що це була вже не перша їхня зустріч з того часу, як він сюди потрапив, а третя. Перші дві, виявляється, були не сном.

«Під час першої нашої зустрічі ти просто усміхнулася до мене і в цьому не було нічого такого: ти мовчала, а я міг думати, і між нами щось зародилося. Ти заклала волосся за вуха. На тобі були штани для верхової їзди і джинсова сорочка. Я запитав: «Де я?» І ти відповіла: «Кристал. Роуперо-вий острів. Ви вдома».