Старо-світські батюшки та матушки

Змагання то за се, то за те виникали сливинь щодня. Стара бігала лаятись до молодих, а зять взяв молотка й цвяшків і забив двері в тещину кімнату, щоб теща до їх не ходила сливинь щодня змагатись та лаятись.

– Забивайте, забивайте двері од матері. А я й через двері достану до вас. Я вас вижену з Вільшаниці, як не будете покірливі мені,– кричала Онисія Степанівна через двері. – Це буде найкраща діляниця!

Од того часу зять з Надезею пили чай в своїй кімнаті й купували до столу м'ясо за свої гроші. Онися продавала сир та масло з своїх корів і ховала гроші в свою скриню. Од того часу в пекарні була одна наймичка материна, а друга зятева. Стали навіть обідати нарізно: мати з Палазею рано, по-старосвітській, а зять з Надезею пізно, опівдні. Онися держала ключі в скрині під замком і сама ходила в комору та в льох.

Настала весна. Завіновський почав піддобрюватись до тещі та все заговорював, щоб вона оддала йому свою третину города.

– Нащо вам, мамо, той клопіт! Я виорю, й зралю, й заскороджу, й посію, й вас прохарчую. Нащо вам розводити ті воли та плуги: ви вже старі,– такої співав зять.

– Так, зятю, так. А як ви мене не схочете годувати хлібом, чим я тоді живитимусь? Лучче таки й безпечніше, коли я матиму свій хліб та не буду нікому дивитись на старість в руки. Якби пак ви обоє були статковиті люди, а то!.. Ет! – говорила Онися.

– А я таки виорю й засію увесь город,– говорив зять.

– А я не дам. Города зроду-звіку не дам нікому,– й не просіть, і не канючте в мене.

Настала весна. Завіновський найняв чоловіка й вислав плуга орати город. Город був на леваді дуже здоровий. Чоловік виорав зятеву половину. Зять звелів орати й тещину частку.

Онися вибігла на город і підняла гвалт.

– Не ори моєї частки, бо я тобі плуга порубаю,– кричала вона на чоловіка.

– Коли батюшка звеліли орати увесь город! – говорив чоловік і погнав воли на Они-сину частку.

– Не ори,– кажу тобі,– бо підеш під суд. Це моя частка. Геть з мого города! – гукнула Онися й при тих словах вхопила обіруч здорову палицю й давай лупити воли по мордах. Воли закрутили головами.

– Не бийте-бо худоби! Що вона вам винна? – гукнув мужик, розсердившись за безвинну худобу.– Гей, сірі!.. Оступіться, матушко! Не нівечте мені худоби надаремно!

– Оступись сам, а я не оступлюсь! – репетувала Онися й розп'яла руки перед самими волами.

Завіновський з Надезею вибігли на город і кричали, щоб мужик орав увесь город. Онися стояла перед волами, розчепіривши руки.

– Поганяй воли! Чого ти стоїш та дивишся? – гукнув зять на чоловіка.

Чоловік погнав воли. Онися лягла на землю впоперек перед самими волами.

– Передніше переореш мене пополовині! Під суд підеш і ти, й твій дурний піп! – кричала Онися, лежачи на землі.

– Одколи живу на світі, ще не орав попадь,– гукнув мужик, кинув батога та й пішов додому.

Онися встала, звернула воли на зятеву половину й погнала їх по ріллі. Вони потягли плуга по городі, збиті з пантелику.

– Це кара господня, а не теща! – гукнув Завіновський.

– Геть з моєї господи, щоб і дух твій тут не смердів,– гукала Онися до зятя.– Запрягай коні та виїжджай з Вільшаниці, бо я тобі не дам тут жити. Я тобі покажу, як однімати у сиріт шматок хліба! Або я вас одселю звідсіль геть, отуди над став! – репетувала Онися на увесь город.