Старо-світські батюшки та матушки
- Автор: Левицкий Иван Семенович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Старо-світські батюшки та матушки». Краткое содержание книги:
Полаявшись з зятем, Онися пішла на цвинтар на могилу отця Харитона поплакати. Вона плакала й приказувала: «Все кругом мене вороги! Тільки ти один був для мене добрий цілий вік; тільки ти мене жалував і не кривдив!»
– Твоя мама – чиста сатана. Вона не дасть мені спокою цілий вік! Ой, шкульно ж мені! – говорив зять до Надезі.
Онисія Степанівна таки встояла на своєму: покликала молодиць і сама з молодицями скопала всю свою частку города, засіяла і зарадила. Після визволення селян од панщини молодиці знов пригорнулись до старої матушки-удови, почали заходити до неї в гості й помагати їй в роботі. Онисія Степанівна жалілась їм на свого зятя. Вони настренчили й своїх чоловіків проти молодого батюшки.
Забравши третину города, Онисія Степанівна одділила собі й третю частку садка, частку найкращу, де росло старе дерево. Настало літо. Онисія Степанівна випрохала собі місце проскурниці, таки в Вільшаниці, й вже мала свою проскурницьку частку поля. Знайшовши собі в селі супряжича, в супрязі з ним виорювала й засівала свою частку поля.
Настало літо. Онисія Степанівна полола грядки й усе кмітила та стерегла свою частку садка. Але Завіновський з Надезею потаємці без церемонії рвали вишні та черешні на материній частці. Палазя підгляділа й сказала за це матері. Онисія Степанівна од того часу сиділа в садку, плела панчохи й стерегла свого садка. Але на вакації приїхали до зятя два малі брати-школярі.
Од школярів трудно було встерегти стиглі червоні вишні та черешні. Як тільки Онися йшла в хату господарювати, школярі лізли на вишні й господарювали по-своєму. Онися лаяла, кричала, але це нічого не помагало. Нарвавши черешень, школярі втікали, неначе прудкі кози, в берег у верби, так що їх і конем не можна було догнати.
Онися далась на хитрощі. Вона сіла під вишнями, поклала коло себе тичку, а далі лягла на траві в холодку й вдавала, ніби спить: розкидала руки, зсунула трохи з голови хустку, висмикала собі пасма коси й хропла на ввесь сад. Школярі закрались, вгляділи, що бабуся спить; один виліз на вишню, другий на черешню та давай рвати бабусині ягідки. Як скочить бабуся з місця – та за тичку, та до школярів:
– А, ви, сякі-такі! Попались? А злазьте сюди! Я тепер вам дам джосу,– гукала бабуня.
Вона вхопила тичку та давай лупити того хлопця, що сидів на вишні. Хлопець верещав не своїм голосом, а далі скочив і втік. Онися кинулась до другого. Але другий сидів на черешні. Черешня була здорова, як дуб. Школяр поліз вгору. Онися махала тичкою й ніяк не могла його дістати. Школяр дерся вгору, сів на самому вершку й спокійненько їв ягідки, та дражнився з бабусею, шпурляючи кістки додолу та влучаючи бабуню то в лоб, то в ніс.
– Еге, не дістанете! Еге, не влучите! Невлучна в вас рука. Отут же я наїмся ягідок всмак,– гукав вгорі школяр, а потім почав дражнитись, розказуючи бабуні казку за Змію та Івасика Телесика:– Змія качається під дубом та каже: «Покочуся, повалюся, Івасевого м'ясця наївшись». А Івасик сидить звершечку та співає: «Гуси, гуси-лебедята! візьміть мене на крилята!»
Онися наробила гвалту на ввесь садок, побігла до зятя, вилаяла й Надезю, а потім вже лягома, щоб ніхто не бачив, пішла на цвинтар на могилу й виплакала свої сльози й свою злість.
Настала осінь. Завіновський зібрав з поля хліб і перемолотив. Надезя зібрала городину. Треба було хліб зсипати в комору, городину складати в льох. Онися дала ключі од комори та льоху, але як тільки Завіновський поховав своє добро, Онисія Степанівна знов хотіла загарбати ключі в свої руки. Надезя не оддавала ключів. Мати з дочкою трохи не побились за ключі серед двора, але все-таки Онися видерла ключі в дочки. Завіновський їздив жалітись на тещу до Балабухи. Балабуха вже боявся зачіпати Онисію Степанівну й радив Завіновському перейти на другу парафію. Завіновський так і зробив. Вилаявшись з тещею на дорогу, він поїхав до Києва й перепросився на другу парафію.
– Отак би й давно зробив,– говорила Онисія Степанівна.– Це не Завіновський, а правдива завіна! Підожду другого зятя: може, трапиться добрий чоловік.
Завіновський виїхав з Вільшаниці. Онися одбила двері до своєї кімнати й знов стала господинею на всю губу – й на все подвір'я, й на ввесь дім. Вона поїхала до Києва й випросила в митрополита вільшаницьку парафію для своєї меншої дочки Палазі.
Палазя була й краща за Надезю, й не така натуриста, як Надезя. За неї швидко посватався молодий семінарист Василь Лопатинський. Онися випрохала собі в митрополита третю частку города й для себе, й ради сина, що вчився в семінарії.