Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: ГО Форум видавців
- ISBN: 966-537-135-5
- Переводчик: Тарас Возняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою». Краткое содержание книги:
Ця книжка — незвичайна. І не тільки тому, що представлено у ній новели нашого земляка із Дрогобича Бруно Шульца, блискучого письменника-новеліста рівня Франца Кафки, Стефана Цвейга чи Антона Чехова. Ця збірка новел — своєрідна перекладацька лабораторія, в якій у чарівних колбах і ретортах українських алхіміків художнього перекладу, золотом горить-переливається, відтворюючись у своїй первозданній красі, магічне слово майстра.
Перекладати Шульца непросто.
Передовсім тому, що він письменник, який у короткій художній формі намагався втілити універсум — витворити власний світ із безліччю лише на перший погляд малозначущих, а насправді тонких і символічних деталей, нюансів, алюзій і натяків, іноді навіть просто багатозначного замовчування, істинну суть яких мав би відчути й розшифрувати читач. Процес дешифрування Шульцового тексту — таїна на межі містики, бо ж кожне слово письменника може нести якийсь несподіваний відтінок значення, символ, натяк, без котрих філігранні, ажурні конструкції його художнього світу деформуються й загрозливо тріщать.
Не дивно. Адже й сам письменник, даючи відповідь на анкету про таємниці письменницької творчості, у «Wiadomościah Literackich» навесні 1939 року писав: «Сьогодні мене приваблюють усе більше невиражальні теми. Парадокс, в напруженні між їх невиражальністю та мізерністю й універсальною претензією, бажанням репрезентувати все є найсильнішим творчим стимулом.» (Цит. за Panas Władysław. Księga blasku: Traktat o Kabale w prozie Brunona Szulca — Lublin, 1997. — s. 10).
Отож, парадоксальність, незрима межа між величчю тексту та загрозою його руйнації, своєрідна космогонія й есхатологія, іноді відкритого, а іноді завуальованого змісту, специфічна манера викладу, тонкі, на ментальному рівні, відтінки значень і символів, специфічна ритмомелодика — це не повний перелік тих «підводних рифів», котрі уявляються на шляху кожного, хто перекладає Бруно Шульца.
Для цих текстів замало добре знати мову. Перекладач мусить бути іще й філософом і психологом, ерудованим читачем, і навіть тонким знавцем галицьких реалій і специфіки побуту єврейських родин…
Тим-то щоразу, коли заходить мова про переклад Бруно Шульца, говоримо про якесь нове — більшою чи меншою мірою — наближення до оригіналу як воістину феноменальної Речі-У-Собі…
Упорядники цієї книжки вирішили зробити цілком логічний видавничий експеримент.
Надаємо можливість кожному із наших перекладачів Шульца наблизитися до феномену його тексту і гостимо у нашій «перекладацькій лабораторії» автора уже апробованої книжки перекладів «Цинамонових крамниць» і «Санаторію Під Клепсидрою» Андрія Шкраб'юка, філософів і культурологів Тараса Возняка та Миколу Яковину, письменника Івана Гнатюка, історика й журналіста Андрія Павлишина. Кожен — оригінальний мислитель із своїм світобаченням, ідеалами, уподобаннями і… своїм прочитанням Бруно Шульца. Оригінал Шульцового «Санаторію Під Клепсидрою» теж подаємо у цій книжці — аби читач, котрий володіє польською мовою, і сам мав нагоду зануритися у світ фантазій дрогобицького майстра слова, світ непізнаваного — магічний світ Бруно Шульца.
Григорій ЧОПИК,
вчений секретар Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, перекладач
* * *
Назва оригіналу:
Bruno Schulz. Sklepy Cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą
У відповідь його лице набуває такого дикого виразу, що я хутчіше ховаю гроші. Він ще довго не може заспокоїтися й опанувати свого обличчя, спотвореного конвульсією виття. Ні, не знесу того довше. Все, що завгодно, тільки не це. Справа вже й так ускладнилася, поплуталась безнадійно. Бачу над містом заграву пожежі. Батько десь у вогні революції в палаючій крамниці. Лікар Ґотард недосяжний і, на додаток, незрозуміла поява матері, інкогніто, з якоюсь таємною місією! Це ланки якоїсь великої, незрозумілої інтриги, що стискається довкола мене. Втікати, втікати звідси. Куди завгодно. Скинути із себе цю нелюдську приязнь, цього смердячого псом палітурника, що не спускає з мене очей. Стоїмо перед брамою санаторію.
— Прошу до моєї кімнати, — кажу з увічливим рухом руки. Цивілізовані жести захоплюють його, присипляють дикість. Пропускаю його перед себе до кімнати, садовлю на стілець. — Піду до ресторану, принесу коньяку, — кажу йому. На це нажахано підхоплюється, хоче мене супроводжувати. З лагідною твердістю тамую його тривогу.
— Посидьте, пождіть спокійно, — промовляю глибоким проникливим голосом, на споді якого бринить непогамований страх. Він сідає, усміх його непевний.
Виходжу й поволі іду коридором, потім сходами вниз, ще одним коридором до виходу, минаю браму, перетинаю подвір'я, захряскую за собою залізну хвіртку і без віддиху, із шаленим серцебиттям і ударами в скронях біжу темною алеєю, що веде до вокзалу.
У голові громадяться образи, один страшніший від другого: нетерплячість монстра, його переляк, розпач — як тільки пізнає, що його ошукано. Повторний напад, рецидив люті вибухають з непогамовною силою. Тим часом мій батько повертається до санаторію, нічого не підозрюючи, стукає в двері і несподівано опиняється віч-на-віч зі страхітливим звіром.
Щастя, що батько, по суті, вже не живе, що його це вже не досягне, — міркую собі з полегшенням і бачу перед собою чорний ряд залізничних вагонів біля перону.
Сідаю до першого-ліпшого, і потяг, ніби чекав на мене, рушає з місця поволі і без гудка.
У вікні ще раз пересувається й обертається спроквола величезний амфітеатр горизонту, виповнений темними шелесткими лісами, серед яких біліють мури санаторію. Прощавай, батьку, прощавай місто, якого вже не побачу.
Відтоді я їду, усе ще їду, мовби оселився на залізниці, де мене терплять, коли тиняюсь з вагона до вагона. У величезних, наче кімнати, вагонах повно сміття й соломи, у сірі безбарвні дні їх наскрізь просвердлюють протяги.
Мій одяг подерся й обтріпався. Ношу подарований кимсь старий залізничний мундир. Обличчя маю обв'язане брудною ганчіркою, бо спухла щока. Сиджу в соломі й дрімаю, а коли зголоднію, виходжу в коридор і співаю. І кидають мені дрібняки до мого кашкета, до чорного кондукторського кашкета з обдертим дашком.
Переклав Микола ЯКОВИНА (1984)
Перекладено за виданням:
Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978.
Публікації:
Комсомольський прапор, Івано-Франківськ, № 141–144, 26 листопада 1988 р., С. 11;
«Ї», Львів, http://www.ji.lviv.ua/n5texts/schulz.htm;
«Сучасність», № 10, жовтень 1992 р., С. 28–41.
Додо
Приходив до нас у суботу по полудні у темній тужурці до білої пікової камізельки, в мельонику, який мусів бути спеціяльно споряджений на розмір його черепа, приходив, щоб посидіти чверть або пів години над склянкою води з малиновим соком, подумати з бородою на костяній голівці ціпка, якого він тримав між колінами, замислитись над блакитним димом цигарки.
Як правило, тоді були з візитою й інші кревні, і під час вільного струменіння розмови Додо ніби усувався в тінь, спадав до пасивної ролі статиста в тому пожвавленому зібранні. Не беручи голосу, він водив з-під чудових брів повними виразу очима від одного співбесідника до другого, при чому його обличчя поступово видовжувалося, якось ніби виходило із суглобів, зовсім дурне, нічим не здержуване в тому стихійному заслуханні.
Він говорив тільки коли прямо до нього зверталися, і тоді відповідав на питання, щоправда, односкладово, мов би неохоче, дивлячись у інший бік, якщо ці питання не переступали певної сфери справ простих і легких у розв'язку. Інколи йому вдавалося втримати розмову ще на пару питань далі, поза цю сферу, а то завдяки об'ємові красномовних мін і жестів, якими він розпоряджався і які внаслідок своєї багатозначности робили йому універсальні послуги, заповнюючи прогалини артикульованої мови і підтримуючи своєю жвавою мімічною експресією сугестії розумного резонансу. Проте, все-таки то була ілюзія, яка швидко розвіювалася, і розмова жалюгідно уривалася в той час як погляд співбесідника повільно і замислено відвертався від Додо, який, залишений самому собі, знову спадав до притаманної собі ролі статиста й пасивного спостерігача на тлі загальної бесіди.