Убити пересмішника
- Автор: Ли Харпер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Михайло Федорович Харенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Убити пересмішника». Краткое содержание книги:
Адвокат Аттікус Фінч, справедлива і чесна людина, не тільки захищає ці права на суді, він намагається прищеплювати своїм землякам і передусім молоді почуття поваги до людських прав. Він виховує своїх дітей чесними і мужніми, непримиренними до будь-якого пригноблення людини людиною, до всякого насильства і несправедливості.
Дія твору розгортається в невеличкому американському містечку у середині 30-х років, але проблеми, порушені в ньому, виходять далеко за межі цього містечка, вони набувають загальнолюдського значення. Вони не застаріли й сьогодні.
Роман «Убити пересмішника...» перекладено більш як на десять мов світу.
Українською мовою виходить уперше.
Я теж спробувала відчинити двері спиною, але з цього нічого не вийшло. Усміхнувшись, Келпурнія допомогла мені.
— Обережно, піднос важкий. Не дивись на нього, тоді не розіллєш.
Все обійшлося благополучно, тітка Олександра мило всміхнулася.
— Побудь з нами, Джін Луїзо,— сказала вона. Тітці хотілося якомога швидше побачити в мені справжню леді.
За традицією, в Мейкомбі жінка інколи запрошує до себе в гості сусідок, байдуже, хто вони,— баптистки чи пресвітеріанки, ось чому тут були і міс Рейчел (твереза — краплини в рот не взяла), і міс Моді та міс Стефані Крофорд. Я почувала себе ніяково, сіла біля міс Моді і подумала: навіщо ці жінки надівають капелюшки, адже тільки й дороги, що через вулицю. Коли вони збираються, це мене чомусь насторожує, хочеться кудись утекти. Тітка Олександра твердить: це через те, що я розпещена.
Дами були в ситцевих, не дуже яскравих платтях і, здавалося, не відчували спеки; майже всі були надміру напудрені, але без рум’ян, і губна помада в усіх однакова — натуральна. На нігтях виблискував лак — теж натуральний, і тільки в деяких молодих — яскраво-рожевий. Запах у всіх був божественний. Я сиділа нишком і, не знаючи, куди подіти руки, міцно обхопила бильця крісла, чекала, поки зі мною заговорять.
— Ти сьогодні така нарядна, міс Джін Луїзо,— сказала міс Моді, блиснувши золотими зубами.— А де ж твої штани сьогодні?
— Під платтям.
Я наче не сказала нічого смішного, але всі засміялися. Зрозумівши недоречність своєї відповіді, я почервоніла, але міс Моді дивилася на мене серйозно. Вона ніколи не сміялася, якщо я не жартувала.
Потім запала тиша, і серед цієї тиші з другого кінця кімнати до мене звернулася міс Стефані Крофорд:
— Ким ти будеш, Джін Луїзо, коли виростеш? Адвокатом?
— Не знаю, мем, я не думала про це...— відповіла я, дякуючи в душі міс Стефані за те, що вона перевела розмову на іншу тему. Я поспіхом почала перебирати, ким стати. Медсестрою? Пілотом? — Розумієте...
— Та що тут довго міркувати. Я думала, ти хочеш стати адвокатом, ти, здається, вже ходиш до суду?
Дами знову засміялися.
— Ну й Стефані! — вигукнула котрась.
Підбадьорена міс Стефані вела далі:
— Хіба тобі не хочеться вирости і стати адвокатом?
Міс Моді доторкнулася до мене рукою, і я тихенько відповіла:
— Ні, мем, я хочу бути просто леді.
Міс Стефані подивилася на мене підозріливо, але зрозуміла, що я не хотіла її образити, і сказала:
— Для цього треба частіше надівати плаття.
Міс Моді стиснула мою руку, і я промовчала. Тепло її руки передалося мені, і на душі стало спокійніше.
Ліворуч од мене сиділа місіс Грейс Мерівезер. Я розуміла, що з нею треба заговорити, цього вимагала чемність. Містер Мерівезер під її впливом став щирим методистом, йому подобалося співати церковні псалми. Все місто знало, що це місіс Мерівезер зробила з нього людину, порядного члена суспільства. Адже місіс Мерівезер — найблагочестивіша жінка в нашому місті. Треба заговорити з нею, але про що? Що її може зацікавити?
— Про що ви сьогодні говорили? — запитала я.
— Про бідолашних мрунів, дитино,— сказала вона і стала охоче розмовляти зі мною. Питання були непотрібні.
Коли місіс Мерівезер починала говорити про пригнічених і нещасних, її великі карі очі наповнювалися сльозами.
— Вони, бідолашні, живуть серед джунглів, і ніхто про них не дбає, хіба що Граймс Еверет, тільки він з ними,— сказала вона.— Жодного білого навкруги, крім цього святого. Подумати тільки!
Голос місіс Мерівезер переливався, як органна музика, кожне слово вона вимовляла з надзвичайним почуттям.
— Злигодні... темнота... розпуста... ніхто, крім Граймса Еверета, не знає, як вони живуть. Він якось розповідав мені, коли церква посилала мене...
— А хіба він тут, мем? Я думала...
— Приїздив у відпустку. Граймс Еверет сказав: місіс Мерівезер, ви собі не уявляєте, так, не уявляєте, з чим нам доводиться там боротися. Так і сказав.
— Так, мем.
— І я йому відповіла: ми, парафіянки південної методистської єпіскопальної церкви в місті Мейкомбі, штат Алабама, всі як одна підтримуємо вас. Так я йому і сказала. Знаєш, тоді я дала собі клятву. Я сказала: повернуся додому і всім у Мейкомбі розповім про мрунів, про місію Граймса Еверета. Як бачиш, свого слова я дотримую.
— Так, мем.
Місіс Мерівезер похитала головою, і її чорні кучерики затанцювали.
— Джін Луїзо,— сказала вона,— тобі пощастило. Ти живеш у християнській родині, в християнському місті, серед християн. А там, у краю Граймса Еверета, гріх і безнадійні злидні.