Убити пересмішника
- Автор: Ли Харпер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Михайло Федорович Харенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Убити пересмішника». Краткое содержание книги:
Адвокат Аттікус Фінч, справедлива і чесна людина, не тільки захищає ці права на суді, він намагається прищеплювати своїм землякам і передусім молоді почуття поваги до людських прав. Він виховує своїх дітей чесними і мужніми, непримиренними до будь-якого пригноблення людини людиною, до всякого насильства і несправедливості.
Дія твору розгортається в невеличкому американському містечку у середині 30-х років, але проблеми, порушені в ньому, виходять далеко за межі цього містечка, вони набувають загальнолюдського значення. Вони не застаріли й сьогодні.
Роман «Убити пересмішника...» перекладено більш як на десять мов світу.
Українською мовою виходить уперше.
— От і добре, що він умів, бо хто ж би тоді навчив Аттікуса і наших предків? А якби Аттікус не вмів читати, що було б з нами? Ні, Джем, мені здається, що походження — це щось інше.
— Чим же тоді, по-твоєму, ми відрізняємося від Канінгемів? Містер Канінгем ледве-ледве розписується, я сам бачив. Ми просто набагато раніше навчилися читати і писати, ніж вони.
— Але ж ніхто не народжується письменним, усі повинні вчитися. Уолтер — здібний хлопець, правда, він трохи відстає, але це тому, що йому треба лишатися вдома і допомагати батькові. Він такий, як і всі. Ні, Джем, я думаю, що всі люди однакові. Люди, та й годі.
Джем одвернувся і поправив подушку, вдаривши по ній кулаком. А коли нарешті влігся, я помітила, що обличчя його аж почорніло. Знову з ним щось діялось. У такі хвилини з ним треба бути обережною. Брови насуплені, губи як нитка. Він довго мовчав.
— У твої роки я теж так міркував,— вимовив нарешті.— Якщо всі люди однакові, чому ж вони не можуть жити у злагоді між собою? Якщо всі люди однакові, звідки ж стільки презирства, чому вони зневажають так одне одного? Знаєш, Всевидько, я, здається, починаю дещо розуміти. Починаю розуміти, чому Страхолюд Редлі ніколи не буває серед людей... просто він не хоче їх бачити.
РОЗДІЛ XXIV
Фартух на Келпурнії був так накрохмалений, що аж стирчав на всі боки. Тримаючи в руках піднос з шарлоткою, вона обережно відчинила спиною двері. Як легко і невимушено справлялася вона з важкими підносами, повними всяких страв,— я просто милувалася, дивлячись на неї. Тітці Олександрі, здається, теж це подобалося, бо сьогодні вона дозволила Келпурнії подавати на стіл.
Кінчався серпень. Завтра Діл виїздить до Мерідіана, а сьогодні вони з Джемом пішли до Баркерової заводі. Джем несподівано узнав, що Діл не вміє плавати, його ніхто ніколи не вчив цього. Джем був дуже вражений, він вважав, що не вміти плавати — це все одно, що не вміти ходити. Уже другий день вони ходять на річку, але мене з собою не беруть, кажуть, що роздягаються догола, тому мені з ними не можна. І я змушена проводити час то з Келпурнією, то з міс Моді.
Сьогодні в нашому домі господарювали члени місіонерського товариства, яких запросила тітка Олександра, щоб обговорити деякі невідкладні питання. В кухню долинав голос місіс Грейс Мерівезер, яка розповідала про злиденне життя мрунів,— здається, так вона назвала цих людей. Вони викидають жінок із своїх халуп, коли виходить строк, не знаю, що це за строк; у них відсутнє почуття родини — уявляю собі, яке це справило враження на нашу тітку; коли дітям сповнюється тринадцять, їх піддають жахливим випробуванням; мрунів мучать інфекційні хвороби і паразити; ці люди жують кору хінного дерева, випльовують жуйку в одну посудину, варять її, а потім вживають це питво як п’янкий напій.
На цьому дами вирішили зробити перерву і підкріпитись.
Я вагалася, заходити мені до їдальні чи не заходити. Тітка Олександра веліла прийти на цей час і попоїсти разом з усіма; а під час ділової розмови мені там робити нічого, сказала тітка, я тільки нудилася б. На мені було рожеве святкове плаття, туфлі і нижня спідничка. Якщо проллю що-небудь, подумала я, Келпурнії доведеться завтра знову прати моє плаття. А день для неї видався сьогодні нелегкий. Не заходитиму, вирішила я.
— Кел, тобі допомогти?— запитала я, бажаючи бути чимсь корисною.
Келпурнія зупинилася біля дверей.
— Посидь тихенько отут у куточку,— сказала вона.— Зараз я повернусь, і ти допоможеш мені ставити все на підноси.
Вона відчинила двері, дами гомоніли дедалі голосніше: яка чудова шарлотка, Олександре, ще ніколи не бачила такої... мені ніколи не щастить її підрум’янити, ніколи... а пиріг з ожиною... хто б міг подумати... Келпурнія?.. хто подумав би... вам кожен скаже, що дружина священика... звичайно, а друге ще навіть не ходить...
Потім запала тиша. Це означало, що дами пригощалися. Повернулася Келпурнія і поставила на піднос важкий срібний кофейник, що лишився від матері.
— Тепер такий кофейник — дивина,— сказала Келпурнія.— Більше таких не виробляють.
— Давай я понесу його.
— Тільки обережно, не впусти. Поставиш у кінці столу, біля міс Олександри. Там, де чашки і блюдечка. Вона сама наливатиме.