Убити пересмішника
- Автор: Ли Харпер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Михайло Федорович Харенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Убити пересмішника». Краткое содержание книги:
Адвокат Аттікус Фінч, справедлива і чесна людина, не тільки захищає ці права на суді, він намагається прищеплювати своїм землякам і передусім молоді почуття поваги до людських прав. Він виховує своїх дітей чесними і мужніми, непримиренними до будь-якого пригноблення людини людиною, до всякого насильства і несправедливості.
Дія твору розгортається в невеличкому американському містечку у середині 30-х років, але проблеми, порушені в ньому, виходять далеко за межі цього містечка, вони набувають загальнолюдського значення. Вони не застаріли й сьогодні.
Роман «Убити пересмішника...» перекладено більш як на десять мов світу.
Українською мовою виходить уперше.
Зітхнувши, я взяла з підлоги гусеницю, вийшла, поклала її на нижній східець і повернулася в своє ліжко. Був вересень, але ночі все ще стояли теплі, і ми, як і раніше, спали на задній веранді. Навкруги ще миготіли світлячки, нічні жучки і метелики, наче в літній вечір, бились об шибки вікон. Гусениця знову заповзла до кімнати, ця маленька неслухняна істота, певно, вибралася східцями, а потім пролізла під дверима. Я її помітила, коли клала книжку на підлогу біля ліжка. Така гусениця не буває велика — щонайбільше один дюйм. Коли до неї доторкнутись, вона одразу перетворюється в тугий сірий клубочок. Я лягла на живіт і торкнула гусеницю пальцем. Вона скрутилася. Потім, певно, вирішила, що небезпека минула, і повільно випрямилася. Заворушилася сотня ніжок, вона трошки проповзла, але я знову зачепила її пальцем. Гусениця знову скрутилася. Хотілося спати, і я вирішила покінчити з нею. Вже простягнула руку, але Джем зупинив мене.
Він дивився на мене сердито. Певно, тепер у нього такий період; скоріше б він уже минав, той період. Правда, Джем ніколи не мучив тварин, але я не знала, що він жаліє і комах.
— А чому не можна її розчавити? — запитала я.
— Бо вона тобі не заважає,— долинув з темряви голос Джема. Він загасив свою лампу.
— Тепер ти не вбиваєш ні мух, ні москітів, бо в тебе такий період,— зауважила я.— Коли передумаєш — скажеш мені. Тільки знай: я не сидітиму склавши руки, коли мене кусатиме якась кузька.
— Ти нарешті замовкнеш? — спитав Джем сонним голосом.
Це Джем ставав з кожним днем більше схожий на дівчину, а не я. Зручно вмостившись, я лежала на спині, збираючись заснути, а тим часом думала про Діла. Він поїхав першого вересня і обіцяв повернутись, як тільки почнуться канікули; його батьки, здається, вже зрозуміли, що йому подобається проводити канікули в Мейкомбі. Міс Рейчел узяла нас із собою в таксі на станцію. Діл махав нам рукою з вікна вагона, аж поки поїзд зник удалині. Але Діл залишився в серці: я скучала за ним. За останні два дні перед від’їздом Джем навчив його плавати...
Навчив його плавати. Мені згадалося, що тоді розповів Діл, і спати зовсім перехотілося.
До Баркерової заводі веде путівець, що починається від шосе Мейкомб — Мерідіан приблизно за милю од міста. Добиратися до повороту легко: на фургоні з бавовною або на першій-ліпшій попутній машині, а там уже недалеко, пройти трохи пішки — і заводь. Але йти всю дорогу пішки не дуже весело, а це трапляється, коли затримаєшся до вечора і машин уже майже немає. Отож усі намагаються не затримуватись допізна.
Так ось що розповів Діл. Вийшли вони з Джемом на шосе і бачать — назустріч їде Аттікус. Їм здалося, що він їх не помітив, і вони замахали руками. Тоді Аттікус зупинився. Вони підбігли до нього, а він і каже:
«Ви краще заждіть, доберетеся до міста якоюсь попутною, бо я не скоро повернуся».
На задньому сидінні вони побачили Келпурнію.
Джем спочатку засперечався, потім почав просити, нарешті Аттікус сказав:
«Гаразд, сідайте, поїдете з нами, але умова: з машини не виходити».
По дорозі до домівки Тома Робінсона Аттікус розповів про те, що сталося.
Скоро вони звернули з шосе, поминули звалище, Юелів і вузенькою доріжкою покотили до негритянського селища. У дворі Тома, казав Діл, вони побачили цілий гурт чорних Дітей, що грали в крем’яхи. Аттікус зупинив машину й вийшов. Келпурнія пішла за ним у двір.
Діл чув, як Аттікус запитав одного хлопчика:
«Де твоя мати, Сем?»
«Вона у Стівенсів, містер Фінч,— відповів Сем.— Покликати її?»
Аттікус на мить завагався, потім кивнув головою, і хлопчика як вітром змело.
«Грайте, грайте, дітки»,— сказав він дітям.
З хати вийшла маленька дівчинка і втупилася в Аттікуса. На голові у неї стирчали тоненькі кіски, і на кожній — яскравий бант. Дівчинка всміхнулась і невпевнено рушила до Аттікуса, але не могла зійти зі сходів, бо була ще зовсім маленька. Аттікус підійшов до неї, зняв капелюх і простяг їй палець. Дівчинка вхопилася за нього, Аттікус допоміг їй зійти вниз і відвів до Келпурнії.
Підійшла Гелен, за нею підтюпцем біг Сем.
«Добрий вечір, містер Фінч,— сказала вона.— Може, сядете?»
Більше вона нічого не сказала. Мовчав і Аттікус.
«І раптом вона падає,— розповідав Діл.— Падає, як підтята. Ніби на неї наступив велетень. Наступив і розчавив. Як комашку»,— і Діл тупнув ногою.
Келпурнія і Аттікус підняли Гелен і повели в дім. Довго ніхто не виходив. Нарешті Аттікус вийшов. Сам. Коли вони їхали біля звалища, котрийсь із Юелів щось крикнув їм услід, але що — Діл не розчув.
Звістка про смерть Тома сколихнула Мейкомб. Два дні тільки про це й говорили. Говорив весь округ. «Ви чули?.. Ні?.. Кажуть, тікав, зірвався як вихор...» Для Мейкомба смерть Тома не була чимсь незвичайним. Всі вони такі, ці чорномазі, щось там не так — і одразу тікати. Тями немає, щоб подумати: а що з цього вийде? При першій же нагоді тікає куди бачить. І що цікаво — Аттікус Фінч, певно, визволив би його, але ж чекати?.. Та де там! Не з тих. Легковажний народ. Взяти хоча б цього Робінсона — і одружений був по закону, був, кажуть, охайний, ходив до церкви, одним словом, усе як слід, а коли дійшло до діла, то виявилось — усе це тільки маска. Що не кажи, а чорномазий і є чорномазий.