Андрій Лаговський
- Автор: Кримський Агатангел
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Андрій Лаговський». Краткое содержание книги:
Я бачив любий сон: Кавказ... Лісисті гори...
Над морем сидимо — приятелі та я...
Чудова літня ніч... Ми дивимось на зорі...
І люблять всі мене, мов рідная сім’я.
Прокинувся... Я де?! — В Московщині нидію!
Туман... Мороз і сніг... Для всіх я тут чужий...
Та я не проклену мій сон, коротку мрію:
То щастя був момент, безмірно чарівний!
І одіслав карточки поштою до двох братів — Шмідтів. Вони, як здобули його присилку, то наче щось теплеє заворушилося в їхніх душах.
— Бідний він! — сказав молодший Костянтин.
— Справді бідолаха! — згодився й Аполлон. — Ну, та що ж робити: сам собі винен... Або краще сказати: його егоїзм усьому винен. Бо хоч що кажи, а егоїст із нього чималенький...
Потім фотографії, що прислав Лаговський, були сховані. А тоді на якийсь час про Лаговського знов призабули.
Він же знов, як одіслав до братів дві їхні групові карточки, то залишену для себе третю взяв заправив у рамку, повісив на стінці коло столу і, сівши в фотелю, задивився на тую фотографічну трійцю та й довго глядів. І з полегкістю прошепотів:
Та я не проклену той сон, минутну мрію:
То щастя був момент, безмірно чарівний...
Далі підвівсь із фотелі... Дістав він із сховку засохлий туапсинський вінок з криптомерій та рож і повісив на рамку, щоб група виглядала з вікна, як із гірлянди.
Саме тоді заходило зимове сонце і кидало крізь вікно свій останній промінь на стіну з тією фотографічною групою. Є забобон, що коли людина впіймає найостанніший, що вже гасне, промінь сонця та встигне під той момент чогось собі щиро забажати, то таке щире бажання повинно збутися; цей забобон іде, мабуть, з поганських часів сонячного культу, коли вірили, що бог-сонце найкраще має затямити те людське благання, яке чує аж на послідку, перед розставанням. Отже ж раптом, несподіваною блискавкою пригадалося Лаговському це повір’я.
І от, дивлячись, як коротшав, пригасав і щезав промінчик, і жадібно поспішаючи використати останню безповоротну хвилину, він, отой професор університету, архіінтелі-гентна й освічена людина, син скептичного кінця XIX віку, зашепотів з одчайною, глибоко душевною, щиро поганською вірою, напружуючи все своє хотіння: «Забудьтеся Шмідти!.. Забудьтеся й не згадуйтеся мені! Боже-сонце! Зглянься на мене та й нашли на мене забуття!!»
Проміння згасло, а професор, розслаблений через нервове зворушення й трату вольової енергії, німо дивився на червоний, жовтогарячий іще обрій та й приказував пошепки те саме й те саме: «забудьтеся й не згадуйтеся!», аж доки горизонт почорнів.
Чи він направду вірив, що сонце може почути його молитву?
А вірив... принаймні вірив він цьому за тієї малесенької хвилини, яку треба було використати негайно, без скептичних міркувань, нашвидкуруч, бо промінь моментально готовий був згаснути.
Вірив!
X
«Tempus omnibus medetur». — «Все погоїть час». Цю латинську приказку пам’ятав і Лаговський.
«Звичайно буває діло так, що найпершу, ще невеличку полегкість проти свого душевного болю людина почуває так-що на день десятий, — теоретизував Лаговський, пригадуючи те, що знав із давнішого досвіду. — Потім знов, за місяць, уже як переминуть усі чотири місячні квадри, біль у серці перестає бути неодчіпним і не так уже пече. Ще збі-жить півроку — і болюча нудьга находить на людину вже зрідка. А за рік, як перейдуть усі чотири пори року та й уся природа геть поновиться, людина сміє вже сказати, що од-зволилася од нудьги і забула про всяку свою втрату...»
І він поклав: терпляче чекати, доки час усе загоїть.
Та Лаговському поталанило знайти собі лік трохи швидше, ніж він був сподівавсь.
Зайшов він до одного букініста, в його куцу книгареньку, і, розглядаючи всякі старі книжки, накопичені на стійці-ляді, взяв у руки одну товсту книгу. Це був п’ятий том аскетичних писань святого Охріма Сірійця, «иже во святых отца нашего Ефрема Сирина». Навмання професор розгорнув книгу і... натрапив на таку поетичну похвалу самітному життю:
«Доки дикий звір самотою в пустці живе, не знає він батога людського та пужална. Доки дикі кози в горах держаться, не хиляться вони перед тим, хто забажає їх обстригти.
Вважай на дикого осла-онагра в степу: ніхто йому не сідає на хребет. Подивися на сарну в пустелі: ніхто не скубе її волосінь.
Глянь на оленів, що на верхогір’ю: не підпадуть вони під ярмо. Вважай і на вовка: не їстиме він одваженого та одмі-ряного оброку.
Глянь-но на куропатву, що по ямках та щілинах тулиться: не з мірки їсть вона зерно. Та й на дикого барана подивися: чому він не піде до людських осель?