Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Приклавши до фотографії бабцине збільшувальне скло, оздоблене коштовними камінчиками, я придивилася уважніше. І побачила вродливого блондина у смокінгу, який тримав руку на передпліччі Джинджер Роджерс, а та й справді аж сяяла з радості. Він був схожий на кінозірку більше, ніж справжні кінозірки, які його оточували.
Не вірилося, що такий красунчик був одружений з моєю тіткою.
Тітка Пеґ, звісно, була просто фантастична, але ж сіра, як та миша. Що він такого у ній знайшов?
Тітки Пеґ ніде не було.
Минуло вже стільки часу, аж я остаточно облишила надію на те, що мене зустрінуть на залізничній платформі Я звалила свій багаж на носильника й почала проштовхуватися крізь метушливе юрмище Ґранд-Сентралу, намагаючись знайти серед того тлуму свою тітку. Ти, напевно, подумала, що я розхвилювалася, опинившись сама як палець у Нью-Йорку без жодного плану дій і без супутника чи супутниці, але я, як не дивно, була спокійна. Я вірила, що все закінчиться добре. (Напевно, це ознака привілейованого статусу: деякі благородні дівиці просто уявити собі не можуть, що хтось невдовзі не прибіжить їм на допомогу.) Зрештою мені набридло тинятися туди-сюди і я сіла на лавку, яку було добре видно всім, хто заходив до головного вестибюля вокзалу, й почала чекати на своє спасіння.
І воно — що я казала! — таки прийшло.
Моєю рятівницею виявилася низенька сивоголова жінка у скромному сірому костюмі, яка підійшла до мене так, як сенбернар наближається до заблудлого лижваря: зосереджено і з твердим наміром урятувати життя.
«Скромний» — це все-таки заслабке слово, аби описати костюм, що в нього була одягнена та жінка. Двобортний піджак, штани прямокутником — її костюм був схожий на цеглину й наче навмисно був пошитий так, щоб увесь світ повірив, нібито в жінок нема грудей, талії і стегон. Явно товар із Британії. Страхіття якесь. Жінка була взута у кострубаті чорні оксфорди на низьких підборах і мала на голові старомодного зеленого капелюха з вареної вовни — такого, як полюбляють носити жінки, які управляють сиротинцями.
Я знала таких жінок ще з часів пансіону: вона виглядала як стара діва, яка пила на вечерю какао й задля життєвого тонусу полоскала горло водою з сіллю.
Проста як дошка. Ба більше: вона так виглядала навмисно.
Жінка в костюмі-цеглині підійшла до мене, насупившись; вона справляла враження людини, яка чітко усвідомлює свою місію, і тримала в руках якесь ну дуже велике фото у декоративній срібній рамці. Глянула на фото, потім на мене.
— Ти Вівіан Морріс? — запитала вона. З її виразного акценту відразу стало ясно, що двобортний костюм — не єдиний штивний британський товар у місті. Я кивнула.
— А ти виросла, — зауважила вона.
Я розгубилася: хіба ми знайомі? Може, я бачила її, коли була менша?
Помітивши моє збентеження, незнайомка показала мені фото, яке тримала в руках. На мій подив, воно виявилося портретом моєї сім’ї, зробленим років за чотири до того. Нас сфотографували у професійній студії, бо мама сказала, що «треба мати хоч одне офіційне фото». Ось мої батьки стоять і терплять приниження від того, що їх фотографує ремісник.
Ось мій замислений брат Волтер поклав руку мамі на плече.
Ось я, довгов’яза мала в сукенці морячки, надто вже дитячій як на мій вік.
— Мене звати Олів Томпсон, — оголосила жінка тоном, з якого відразу стало зрозуміло, що вона звикла щось оголошувати. — Я секретарка твоєї тітки. Вона не змогла прийти. Сьогодні в театрі сталася пожежа. Невелика. Вона послала мене, щоб я тебе знайшла. Перепрошую, що довелося трохи зачекати. Я вже тут кілька годин, але довго не могла тебе знайти, бо в мене був хіба цей знімок. Думаю, ти розумієш.
Мені захотілося розсміятися — і тоді хотілося, й зараз хочеться, коли я про це згадую. Я уявила собі, як ця сувора і вже немолода жінка ходить вокзалом Ґранд-Сентрал з величезним фото у срібній рамці — рамка мала такий вигляд, ніби її похапцем зірвали зі стіни в маєтку багатіїв (до речі, так і було) — і вдивляється в кожне обличчя, намагаючись порівняти його з портретом дівчини, якому чотири роки. Ото сміхота. Як я її не помітила?