Ольга Токарчук. Останні історії
- Автор: Токарчук Ольга
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 966-7007-59-6
- Переводчик: Ярина Сенчишин
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ольга Токарчук. Останні історії». Краткое содержание книги:
— О, так, безперечно. Вже все гаразд. Мушу тепер зателефонувати в поліцію і до приятелів, що нічого зі мною не сталося і вже йду. Дякую за все. Чи можу зателефонувати ?
Іда дивиться на телефон, що висить на стіні коло креденсу і несподівано їй спадає на гадку, що, може, ніхто не зауважив її зникнення. Щонайбільше, Інґрід могла записатися на її мобільнику — о, певно, залишила його в автомобілі.
— Звичайно, нехай пані телефонує, — каже Ольга і починає розмішувати кашу в одній з каструльок.
Іда всипає до склянки повну ложечку цукру і завмирає над нею з піднятою рукою — вже роками не підсолоджує. Усміхається сама до себе і йде з кавою до телефону. Апарат виглядає старомодно: червоний, пластмасовий, з круглим диском. Думає, що має сказати. Те саме. Що поворот, що вилетіла з нього, що це десь за дороговказом на Божкув і Бардо, це добре пам’ятає. Автомобіль впав із насипу відразу за поворотом. Зрештою, може, його вже знайшли. Торкається долонею до телефонної слухавки і забирає руку назад.
Ольга заминає кашу та додає до неї яйце, якийсь порошок, вливає олію.
— Для кого та їжа? — питає Іда.
— Маємо тут ще інших тварин. Адріан їх звозить.
За хвилинку:
— Не зателефонує пані до доньки?
Іда обпікає губи кавою.
— Вона подорожує, властиво, не знаю, де тепер вона є.
— З дитиною?
— Так, з дитиною. Це її робота — подорожувати — вона пише путівники.
Іда згадує листівку від доньки, лежить на буфеті в її маленькій варшавській кухні, записом догори. Казково барвистий риф оглядає гладка стільниця. Мая написала своїм нестійким дитячим почерком, що обіймають її обоє, що все — якнайліпше, що вони здорові й неушкоджені, що в березні починаються мусони, тому потроху думатимуть про повернення. Кожне речення починається з тире. Внизу, під підписом є щось таке, що нагадує кляксу. Але коли дивитися на це досить довго, то можна розгледіти невдало або поспішно намальовану форму серця. Намалювала серце. І ще щось: гарно намальована черепаха — це, певно, малював хлопчик. Шкода, що не взяла тієї листівки зі собою, показала б Ользі.
Ольга більше ні про що не запитує. Але коли Іда думає про листівку, на буфеті в кухні, раптово згадує, що завтра має бути на огляді в лікаря. Говорить про це Ользі, а та кидає:
— Серце?
— Звідки пані знає?
— Сказала і вгадала. Всі мають проблеми зі серцем, — Ольга виглядає втішеною.
— Лікар каже, що в мене все добре.
Іді здається, що Ольга хоче щось сказати, але тільки енергійно помішує кашу і знімає її з вогню. Обидві хвилину мовчать, а потім Іда питає, дивлячись у вікно:
— Що це за гора там за будинком?
Ольга каже, що це терикон і що колись тут були шахти. Під нами — кілометри підземних штреків, ціле місто.
Гладить білого пса за вухом.
— Влітку можна туди податися.
— Виглядає монументально, як піраміда.
Ольга питально дивиться на неї, очевидно, не зрозуміла слова, але саме цієї хвилі у дверях з’являється голова Стефана.
— Ходи, вже є Адріан, — каже до дружини, а вона важко встає.
— Нехай пані щось з’їсть. Канапку. Масло в холодильнику.
4.
Туман за вікном знову заворушився і тепер можна зауважити, з чого він складається — з м’яких хвилястих смуг, що пливуть шарами і меандрами, як дим, з дрібних нечітких вихорів, з гладких хвиль з різними амплітудами хвиль, які, натикаються на перешкоди, творячи петлі, кола і спіралі. Іда дивиться на цей рух за вікном і їй здається, що бачить за тими хвилями якісь темніші, віддалені форми. Відкладає слухавку, яку несвідомо весь час тримала в руці й бере з горщика паруючу картоплину в лушпинні. Вона гаряча, шкірка злазить з неї шматками.
Таку картоплю варила її мама для курей; товкла і додавала до неї мелене жито. Це був час, коли вони тримали багато курей, доки їх не покрав лис. Був працьовитий, щоночі одна курка — так тривало місяць. Нарешті залишилася тільки одна, відважна, войовнича. Цілими днями сиділа на сходах перед хатою, її тягнуло до людей, може, через самотність, а може через лиса. Мама проганяла її звідти, вона не любила ні курей, ні жодної іншої птиці, бридилася пір’я, яєць і м’яса. Зарізані, ошпарені окропом кури скубав батько. Мама йшла тоді на грядки полоти або просто виходила кудись. Вона носила панчохи — вдома грубі, на підв’язках, на вихід одягала тонкі та гладенькі, тоді її нога нагадувала ногу пластмасової ляльки. До тих тоненьких панчіх вона одягала пояса, а гумові писочки жабок міцно хапали скрипучий нейлон і ретельно втримували його в постійній готовності. Потім, якоїсь ночі зникла і та відважна курка.
Іда жує картоплину; добру, розсипчасту, яка приємним теплом відразу розпливається у роті.
Коли мама виходила, і вони з батьком бачили її силует у якійсь з квітчастих сукенок, вона майже бігла вниз до села, батько кидав на доньку швидкий погляд, у якому було прохання зрозуміти її, щось на зразок: “То не її вина, що юна така”, а потім повертався до своєї тихої праці.
Огляд не виявив нічого особливого. Мала незначну аритмію, ймовірно, вроджену або через ангіни в дитинстві.
— Нічого небезпечного. Ви цілком здорові, — сказав лікар і поглянув на дві цифри, написані згори на її картці: 54. — Як на свій вік, пані в добрій формі.
Потім мовчки виписував рецепти — легкі заспокійливі, снодійні, загальнозміцнювальні.
На початку грудня, якось у суботу, вона поїхала в чисту, стерильну, приватну клініку. Отримала номерок, каву і щось на зразок меню: на вишуканому аркуші, оздобленому логотипом лікарні, було виписано всі можливі обстеження. Збоку делікатно подано ціни. Сиділа з олівцем у руках і закреслювала: токсоплазмоз, гепатит В, HIV, холестерин HDL і LDL, TG/TGC, BUN, ОВ/ESP, WBC... Більшість назв не розуміла. Підкреслювала тільки тому, що здавалися їй небезпечними, як назви доісторичних хижих тварин — тромбоцити, гематокрит, моноцити, уробіліноген, білірубін. Потім елегантна молода пані в реєстратурі взяла від неї картку, як замовлення, визначила їй дату та сказала прийти натще. Вручила їй акуратний потішний резервуар на сечу і побажала гарного дня. Це нова мода — бажати одне одному “гарного дня”. Іда, виходячи звідти, купила в лікарняній аптеці маленького термометра у пластмасовому футлярі й вирішила міряти температуру щоденно, систематично, відразу після пробудження. Вдавалося їй це робити кілька днів. Результати записувала на папірці, причепленому магнітом до холодильника... 36,7; 36,4; 36,6; 36,6; — графік був би зовсім нецікавий, але щойно тепер, завдяки цій лагідній монотонності, усвідомила, що вже не має овуляції, що це море, внутрішній темний океан притих і западає над ним ще чорніша ніч. Спокійний безмір води. Хвилі, які не зрушать вже жодної мушлі.
До того міряла так температуру тридцять з гаком років тому, коли була студенткою. Кожен у кімнаті мав термометра, календаря, заповненого цифрами і знаками оклику, поставленими тоді, коли температура тіла різко піднімалася на кілька позначок, регулярно, щомісяця. Сонні дівочі руки тягнуться за склом термометра, розіслане тіло, проколоте стовпчиком ртуті.
Це був соромливий досвід — досліджувати себе холодним інструментом, скляним стрижнем, який вказує на процес відповідного масштабу, що відбувається у замкнених темних нутрощах тіла. Потрібен інструмент, щоб дослідити власне тіло, бо з чиєїсь обурливої ласки, через якусь скандальну помилку в природі людська істота нічого не знає про власне тіло. Вона ніби становить єдине ціле з тим тілом і є тим тілом, тицяє пальцем у груди і каже про нього “я”, а все одно не має уявлення, що в ньому відбувається. Ніби щось там відчуває, якесь нервове тремтіння, запаморочення і біль, насамперед біль, але не має ніякого знання, яке, якщо було би це логічно, мало б бути вродженим. Тому треба самій для себе стати об’єктом, увіткнути в себе скляну трубку, щоб довідатися про те, що відбувається усередині себе.