Сонячний промінь
- Автор: Грінченко Борис Дмитрович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сонячний промінь». Краткое содержание книги:
- Яких? - спитавсь Іван Дмитрович.
- Та хоч би те, що народ дав багато талановитих і навіть геніальних людей,- Шевченка, наприклад.
- Я нічого не читала Шевченкового,- відмовила Катерина.- Я тільки чула, що єсть такий хохлацький поет.
- Ви, одначе, українофіл! - скрикнув Голубов.
- Що таке українофіл? - спитaлася Катерина.
- Українофіли,- відказав їй Голубов,- се люди, які хочуть усіх удягти в свити, обути в дьогтем вимазані чоботи і примусити всіх розмовляти по-хохлацькому.
- І на додаток,- доточив Іван Дмитрович,- вони сепаратисти, бо марять про гетьманство, про те, щоб розваляти Росію і з своєї Хохландії зробити мужицьку республіку.
- Ви трошки не так визначили річ,- засміявся Марко. - Українофіли, чи - ліпше сказати,- українці, свідомі свого «я»,- се люди, які розуміють, що українська людність,- або по-вашому хохли,- то зовсім не є просто купа людей, що живуть на такому там місці, а се є одно органічне ціле, нація. Потім вони розуміють, що освіта народних мас може бути тільки на національному грунті, і що національний індивідуум так саме вимагає со6і змоги виявляти своє «я», свій духовний зміст, як і кожний інший. Через те вони й дбають, щоб українські маси освічувались рідною їм мовою, а вкраїнська народність щоб придбала змогу виявляти своє «я». Однією з тих вияв є, наприклад, література. Через те ми дбаємо, щоб викохувалось українське письменство.
- Нема української мови - є тільки жаргон,- гостро відказав Голубов.
- Як хочете називайте, чим говорять мільйони народу,- се однаково. Важне не се, а те, чи є в цих мільйонів бажання виявити себе яко народність, чи нема. Коли є і мають вони до того силу,- досить того. Тоді являється література.
- Де ж вона у вас? - аж скрикнув Голубов.- Де ваші Тургенєви, Толстиї, Пушкіни? Це література, і як же ви можете зневажати її і хотіти заводити якусь іншу?
- Ми зовсім не зневажаєм її,- відказав спокійно Марко,- навпаки, любимо й поважаємо цих високоталановитих авторів, що мають почесне місце між світовими вчителями; але се не може перешкодити нам писати про свої потреби, про своє життя по-своєму, бо нам так краще. Це більше, цілковитіше задовольняє наші потреби, і через те ми так і робимо.
- І ви думаєте, що ви чогось можете досягти? Ви!..- аж скрикнув Голубов і ввесь почервонів.
- Я певний, що досягнемо,- відповів Марко, силкуючись бути спокійним.
- Чого? - спитав Іван Дмитрович.- Щоб розвалилась Росія?
- Вибачайте, Іване Дмитровичу, але мені здається, що се питання можна облишити. Ми справді домагаємось, щоб українському народові забезпечено його права як нації, але від сього і до розвалювання Росії ще дуже далеко.
- Та що це у вас така нудна розмова зайшла? - скрикнув пан Городинський. - Давайте або вставати, або що, бо вже, здається, нам нічого не дадуть! Вибачайте!
Всі повставали і пішли в сад. Голубов підскочив до Катерини.
- Вашу руку!..
- Я не люблю ходити під руку,- відмовила та.
- Як вам подобається ваш студент? Справжній демагог, йому не погано б прикороччати язика.
- Я думаю, що кожен має право виявляти які хоче погляди.
- Ого! Та се він і вас швидко поверне у свою віру!
- Я не люблю такого шуткування. Ви сьогодні злі.
- A ви дуже добрі, тільки не до мене.
Про що ви сперечаєтесь? - спитавсь Іван Дмитрович, що вкупі з Марком нагнав їх.
- Та ось,- промовив Голубов,- Катерина Дмитрівна виявляє прихильність до українофільства.
- Прихильності до українофільства я не виявляю,- промовила Катерина почервонівши,- навпаки, я дуже бажала б, щоб українофілів зовсім не було.
- Чому? - спитався брат.
- Тому, що я люблю Росію, а ти сам кажеш, що українофіли - сепаратисти. Я тільки сказала, що кожен може мати такі думки, які схоче.
- Опріче тих, що шкодять державі! - авторитетно промовив брат.
- Сподіваюсь, Іване Дмитровичу, що ви в цій справі не втілена непомильність,- спитався сміючись Марко.- І, як по правді казати, то я ніякої шкоди не бачу державі від того, що вкраїнська народність буде розвиватися так, як сама хоче; навпаки...
- Але вона не буде розвиватися! - зло сказав Голубов.- Їй сього не дозволять!
- А на підставі якого права? - спитав Марко.
- На підставі права дужого!
- А! Ну, то в такому разі я скажу вам, що слово й думка краще подужує, ніж кулак та шабля. Я підожду того часу, коли ми зробимося дужі, і тоді скажу вам те, що ви кажете мені тепер.
- Ніколи ви не будете дужі! - скрикнув Голубов.
- Себто: вам не хочеться сього? Ви так палко говорите про се, що можна думати - самі зовсім інакше гадаєте.