Літопис Руський. Київський літопис
- Автор: Свидомый Тарас Никитич
- Серия: Літопис Руський #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Переводчик: Леонід Махновець
- Жанр: Древнерусская литература
Электронная книга - «Літопис Руський. Київський літопис». Краткое содержание книги:
Київський літопис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118–1200 років.
Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі, оцінках фактів. Київський літопис складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та інших. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.
До Київського літопису включено окремі літературні твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та інші Київський літопис — твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги. Мова його наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов'янськими елементами, з використанням діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Привертають увагу описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий.
І велика сутуга була городянам, і вперли їх у ворота острожні, і багато було в них убитих і поранених. У тій же сутичці вбили [боярина] Дмитра Жирославича і [сина воєводи] Андрія Лазаревича. Билися ж вони аж до вечора, а звідти пішовши, стали в селі Мелтекові. І, відтіля пославши [воїв], загарбали вони Ігореві і Святославові стада в лісі по [ріці] Рахні — кобил ставних три тисячі, а коней тисячу. Пославши ж по селах, вони попалили хліба і двори.
У той же час послав Святослав [Ольгович посла] до Юрія [Володимировича], і цілував йому хреста Юрій, що буде він визволяти брата Ігоря. І пішов Юрій на поміч йому.
Коли ж почув Ізяслав, що Юрій іде на поміч Святославу, то послав Ізяслав Мстиславич полем [посла] до Ростислава Ярославича в Рязань, а сам Ізяслав сів на коня і рушив на Святослава до Новгорода- [Сіверського], де ото були Володимир та Ізяслав Давидовичі і син його Мстислав. А Ростислав же, послухавши Ізяслава Мстиславича, став стерегти волості його.
Юрієві ж була вість, що Ростислав пустошить волость його. І послав Юрій сина свого Іванка до Святослава, а сам вернувся з [города] Козельська. Коли ж Іванко Юрійович прибув у Новгород до Святослава, то він дав йому Курськ із Посейм’ям.
А з мужами своїми порадившись, послав [Святослав] попа свого до обох Давидовичів, сказавши їм: «Брати мої! Осе землю мою ви оба розорили єсте, і стада мої і брата мойого зайняли, хліба попалили і все добро погубили єсте[114], а нині ще до сього хочете мене вбити?» Вони ж обоє сказали: «Залиш брата свойого Ігоря, а мир візьми». Та він сказав: «Не можу я лишити брата свойого, допоки й душа мені в тілі!»
А їм же обом по диявольському наущенню не було й того іще досить. Тож пішли вони удвох на Ігореве сільце, де ото він поставив був добрий двір. Було ж тут готовизни багато у бретяницях[115] і в погребах — вина і меди; а що тяжкого добра всякого, до заліза й до міді, [то] не могли вони тоді задля безлічі все те вивозити. І Давидовичі повеліли забирати [добро] на вози собі і воям, а потім звеліли запалити двір, і церкву святого Георгія [Побідоносця], і стодолу його, [Ігоря], в якій було дев’ятсот стогів.
А коли з’їхалися Ізяслав та Володимир Давидовичі з Мстиславом Ізяславичем, [то], порадившись, послали вони [гінців] назустріч Ізяславу Мстиславичу, а самі рушили до Путивля на Різдво Христове і тоді пішли приступом до города. Та не здалися їм путивльці, допоки не прибув Ізяслав із київською силою. Оскільки ж вони кріпко билися з городських стін, то поїхали оба Давидовичі і сказали їм: «Не бийтеся![116] Ми цілуємо на тім святую богородицю, що не дати вас на добичу». Але вони не здалися їм.
І прийшов Ізяслав Мстиславич із полками своїми до них, і вони вислали [мужів своїх] до Ізяслава Мстиславича, і поклонилися йому, і так сказали:«Тебе ми ждали єсмо, княже, тож цілуй нам хреста». Ізяслав тоді цілував їм хреста, а посадника їхнього вивів, а свого в них посадив. І при цьому двір Святославів він розділив на чотири частини — і скарбниці, і бретяниці, і добро, що його не можна було двигнути; а в погребах було п’ятсот берківців[117] меду, а вина вісімдесят корчаг[118]. І церкву святого Вознесіння вони всю облупили — начиння срібне, і індитії[119], і покрови служебні[120], — а все шито золотом, — і кадильниці дві, і кації[121], і Євангеліє оковане, і книги, і дзвони. І не зоставили вони нічого княжого, а все розділили, і челяді сімсот.
І прибула Святославу вість, що Ізяслав Мстиславич прийшов, і город його взяв, і все, що було в нім Святославове. І розповів йому отця його муж, який був у Володимира [Давидовича], що Ізяслав іде на нього і хоче обступити в Новгороді. Святослав тоді розповів Іванкові Юрійовичу, Володимиру Святославичу[122], Іванові Ростиславичу Берладнику, і дружині своїй, і половцям диким, вуям своїм, [хану] Тюнракові Осулуковичу і брату його Камосі: «Ось на мене іде Ізяслав Мстиславич. Тож промишляймо про себе!» І вони сказали: «Княже! Не барячись, поїдь! Тут тобі ні задля чого бути. Нема ні хліба, ні [іншого] чого. Піди в лісову землю, а звідтіля тобі близько слати до отця свойого Юрія»[123]. І тоді побіг Святослав із Новгорода [до города] Корачева. А дружина його — ті пішли вслід за ним, а другі облишили його. А жона [Катерина] і діти [дочка і син Олег] пішли з ним, і ятрівку свою, [жону] Ігореву, він узяв із собою.
Новгородці ж сіверські дружину[124] [свою] послали до Ізяслава Мстиславича, і до обох Давидовичів, і до Всеволодовича Святослава, кажучи: «Святослав облишив нас, пішов [до] Корачева». І тоді Ізяслав Давидович, розгордівшись і роз’ярившись, сказав братам своїм: «Пустіте мене вслід за ним. Якщо сам він утече од мене, то жону і дітей від нього я одніму і майно його заберу». І так, одпросившись в Ізяслава у Мстиславича і у Володимира, у брата свого, він поїхав. Він узяв у Ізяслава [воєводу київського] Шварна і дружину братів [і] рушив із Путивля на [городи] Сівськ і на Болдиж, бо [це] йому була проста путь до Корачева.
І тут [до Святослава Ольговича] прибігли зажитники[125], бо в них берендичі захопили трьох мужів. Святослав же, довідавшись, що ті прийшли на нього, послав на них диких половців, і схопили вони в них декількох берендичів. Вість же була Святославу [та], що прийшов на нього Ізяслав Давидович, нахвалившись, і взяв із собою дружину у братів, і без возів він прийшов був, на конях, з трьома тисячами [мужів]. І Святославу не виходило з голови: або ж оддати жону, і дітей, і дружину в полон, або голову свою зложити.
Отож Святослав, порадившися з братами, і з половцями, [і] з мужами своїми [і] поклавши надію на бога і на святую богородицю, вийшов насупроти нього в день четверга, місяця січня в шістнадцятий день. А було в той день Покладення вериг [на] святого апостола Петра, і тоді бог і сила животворящого хреста погнали їх.
Ізяслав Мстиславич і Володимир Давидович, пославши брата свого Ізяслава [Давидовича з воєводою] Шварном, самі пішли обоє вслід за ним. Та коли вони пройшли Болдижів ліс і тут стали були на обід, то прибіг муж до Ізяслава Мстиславича і сказав йому: «Брата тобі Ізяслава побідив Святослав і дружину вашу!» Ізяслав же Мстиславич, це почувши, сильно спалахнув серцем на Святослава, бо він, [Ізяслав], був хоробрим і сильним на рать.
І приготував він до бою воїв своїх, і рушив на Святослава до Корачева, і Давидович Володимир із ним, і Святослав Всеволодович із ним. Дружина, яка втікала, зустріла їх і верталася назад до Корачева. А Ізяслава [Давидовича] не було, лише ополудні приїхав він до них.
І пішов Ізяслав Мстиславич і Володимир Давидович. Весь той день, аж до ночі, вони йшли до Корачева і стали, не дійшовши [до] Корачева. А коли була пора лягати спати, то прийшла їм вість із Корачева, що Святослав почув од приятелів, що Ізяслав Мстиславич іде на нього до Корачева з братами.
114
Далі в Іп. І Хл. сім пустих рядків; утрачений текст перекладено за Воскр.
115
Бретяниця, або медуша — місце схову меду та інших напоїв і припасів. Залізні вироби. Дужки для відер, клямки, ножі, кресало, гвіздки.
116
В Іп. «не бѣитеся», у Хл. «не біитася»; можливо, треба перекласти — «не бійтеся».
117
Берковець — 10 пудів (бл. 164 кг).
118
Див. прим. 6 до 997 р.
119
Індитія — світлі і блискучі напресртольні шати.
120
Покрови, або плати — дорогоцінні (шовкові) убруси, якими покривають церковне начиння (чашу-потир і дискос).
121
Кація — кадильниця з ручкою, а не на ланцюжках.
122
Додано з Воскр.
123
Юрій Володимирович не був Святославу Ольговичу батьком. Слово «отець» тут, як і в інших випадках, означає старшого і сильнішого взагалі, який дбав про менших і слабших.
124
Тут в Іп. І Хл. шість незаповиених рядків. Утрачений текст перекладено за Воскр.
125
Зажитники — заготовлювачі хліба, харчів; фуражири.