Літопис Руський. Київський літопис
- Автор: Свидомый Тарас Никитич
- Серия: Літопис Руський #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Переводчик: Леонід Махновець
- Жанр: Древнерусская литература
Электронная книга - «Літопис Руський. Київський літопис». Краткое содержание книги:
Київський літопис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118–1200 років.
Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі, оцінках фактів. Київський літопис складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та інших. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.
До Київського літопису включено окремі літературні твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та інші Київський літопис — твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги. Мова його наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов'янськими елементами, з використанням діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Привертають увагу описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий.
І прийшов Ізяслав до валу, [туди], де ото єсть Надове озеро близ Шелвового борка, і тут став полками коло валу із сином своїм Мстиславом. А кияни особно стали біля Олегової могили, многе-множество.
І коли ще стояли полки одні проти одних, то побачив Ігор і всі його вої, що кияни, пославши [воїв], захопили в Ізяслава тисяцького зі стягом і привели його до себе. А потім берендичі, переїхавши І через [ріку] Либідь, захопили Ігорів обоз перед Золотими воротами і під городами.
І, це побачивши, Ігор сказав братові своєму Святославу і синівцю своєму Святославу Всеволодовичу: «Поїдьте, брати, у свої полки. Хай як нас із ними бог розсудить». І Улібові, тисяцькому своєму, і [воєводі] Іванові Войтишичу так само сказав: «Поїдьте оба у свої полки».
І коли приїхав ото Уліб у свій полк [і] так само Іван, то покидали вони стяги і побігли до Жидівських воріт.
Побачивши ж це, Ігор, і [брат його] Святослав, і синовець його [Святослав] Всеволодович не розгубилися, а пішли проти Ізяслава. Та не можна було їм доїхати [до нього] через Надове озеро, і пішли вони у верхів’я озера. А тут їм були урвища — [одні] од озера, а другі — з [боку] Сухої Либеді. І тут стіснилися полки, і було їм од цього скрутно: саме в той час у тил[108] війську в’їхали берендичі з шаблями і почали їх сікти.
І тоді побіг Ігор і Святослав, [брат його], в горби дорогожицькі, а Ізяслав же з Мстиславом, сином своїм, і з своєю дружиною в’їхали в них у бік їм і стали сікти, і роз’єдналися вони один від одного. А з Ігорем же не було [нікого з тих], хто одлучився. І вбіг Ігор у болото дорогожицьке, і загруз під ним кінь, і не міг він його витягти, бо слабував на ноги. А Святослав, брат його, втік на устя Десни, за Дніпро. А Всеволодович Святослав[109] вбіг у Київ, до святої Орини в монастир, і тут його схопили.
І йшли [війська Ізяслава] вслід за ними, [втікачами], до Вишгорода, і до Дніпра, і до устя Десни, і до перевозу до київського, рубаючи їх, а других у воді побивали, і багатьом загибель була.
Ізяслав же, глянувши на небо, воздав хвалу богові і силі животворящого хреста за таку поміч його [і] з великою славою і честю в’їхав у Київ. І вийшло назустріч йому безліч народу, ігумени з чорноризцями і попи всього города Києва, в ризах. І приїхав він до святої Софії, і поклонився святій богородиці, і сів на столі діда свойого і отця свойого.
І привів він до себе Святослава [Всеволодовича], і сказав: «Свій ти мені єси, сестрич», — і став його держати коло себе. А бояр багатьох похапали — Данила Великого і Юрія Прокопця, Івора Юрійовича, Мирославового[110] внука, і інших схопили багато в городі Києві, та згодом їх пустили за викуп. Це ж [усе] діється [за] пособництвом божим, і силою чесного хреста, і заступництвом святого [архангела] Михаїла, і молитвами святої богородиці.
Сталася ж сутичка [ця] місяця серпня в тринадцятий день, у вівторок. А Ігоря, через чотири дні схопивши в болоті, привели до Ізяслава. І послав він його в [Михайлівський] монастир на Видобич, і, окувавши його, одіслав до Переяславля, і всадив у поруб у монастирі святого Іоанна [Предтечі?]. І розграбували кияни з Ізяславом добра дружини Ігоревої і Всеволодової, і села, і скот, і взяли майна багато в домах і в монастирях.
Святослав же [Ольгович] вбіг у Чернігів з невеликою дружиною, послав [послів] до двох братів і сказав Володимиру й Ізяславу [Давидовичам]: «Чи стоїте ви, брати, на хреснім цілуванні? Бо ми цілували єсмо п’ятого дня». І вони сказали: «Стоїмо». І сказав їм Святослав: «Осе я вам оставляю Коснятка, мужа свойого, а чей у вас буде рада між собою»[111]. А сам він поїхав [до] Курська наводити порядок [серед] людей і звідти прийшов до Новгорода- [Сіверського].
А коли половецькі князі почули, що скоїлося над Ігорем, прислали вони [послів] до Ізяслава, миру просячи.
І почали оба Давидовичі радитись потай од Святославового мужа. Однак була вість Косняткові, мужеві Святослава, що Давидовичі думають схопити брата свого Святослава. І прислав Коснятко [отрока] до князя свого, кажучи: «Княже! Вони радяться про тебе, хотять тебе схопити. Либонь, по тебе і пришлють обидва брати. Не їдь до них!»
Лукавий бо, пронирливий диявол, що не хоче добра межи братами, [а] прагне долучити зло до зла, — [це] він вложив їм обом думку не визволяти брата Ігоря, ні спом’янути роду, ні присяги хрестом, ні божої любові, що як же б «добре жити братам однодумне вкупі»[112], оберігаючи рід свій.
І от, переступивши обоє хресну присягу, вони забули страх божий і послали [послів] до Ізяслава [Мстиславича]: «Ігор як тобі ото лихий був, так і нам обом. Держи-но його твердо!» І до Святослава [Ольговича] вони обоє послали [послів, і] сказали: «Піди із Новгорода до Путивля, а брата Ігоря облиш». Святослав же сказав: «Ні волості я [не] хочу, ні іншого чого, а тільки пустіте мені брата». Вони, однак, сказали: «Цілуй нам обом хреста, що не будеш ти просити [за] брата, ні його [не] визволиш, а волость держи».
І Святослав, заплакавши [і] пославши [посла] до Юрія [Володимировича] в Суздаль, сказав: «Брата мені Всеволода бог узяв, а Ігоря Ізяслав схопив. Піди-но в Руськую землю, до Києва. Змилосердившись, знайди мені брата. А я вже тут, покладаючи надію на бога і на силу животворящого хреста, буду тобі помічником».
У той же час [за] божим милосердям прибіг од стрия [Ростислава Ярославича] Святославич Володимир, Ярославів онук, до Святослава [Ольговича] в Новгород- [Сіверський], і тоді з війни прибіг до нього Іван Берладник[113].
У той же час послав Святослав у Половці [послів] до вуїв своїх, [Тюнрака і Камоси Осулуковичів], і вборзі прийшло їх, [половців], до нього триста.
Ізяслав же, водивши Всеволодовича Святослава до хреста, дав йому Божський і Межибоже, [всього] п’ять городів, а з [города] Володимира вивів. Вячеслав же [Володимирович], це почувши [і] надіючись на старшинство [своє] та послухавши бояр своїх, не воздав честі Ізяславу, а забрав назад городи, що їх від нього одібрав був Всеволод [Ольгович]. І не тільки це, але й Володимир він зайняв і посадив у нім Андрійовича [Володимира]. Тоді Ізяслав, се почувши, послав брата свого Ростислава і Всеволодовича Святослава на стрия свого Вячеслава, і забрав од нього Туров, і єпископа туровського Іоакима, і посадника його Жирослава Іванковича, і посадив сина свого Ярослава в Турові.
Давидовичі ж сказали: «Осе почали ми єсмо діло зле, то доведімо до кінця братовбивство. Підімо обоє, викоріньмо брата Святослава і переберімо волость його». Вони, отож, обдумали це і попросили Ізяслава іти на Святослава до Новгорода- [Сіверського].
У тім же році ходив Ізяслав до Давидовичів на збір і сказав їм: «Підіте удвох на Ольговича на Святослава». І послав він із ними обома сина свого Мстислава з переяславцями і з берендіями, сказавши їм: «Ідіте на нього. Якщо він перед вами не вибіжить, то станьте навколо нього. А як ви струдитесь, то я тоді зі свіжими силами прийду до вас і стану довкола нього, а ви додому підете».
І рушили вони до Новгорода, і, прийшовши, стали коло переспи. І звідти пішли стрільці з табору до города, до воріт Чернігівських, і тут бились багато. А на другий день приготувались вони до бою і пішли до Курських воріт. І послав Мстислав Ізяславич до Володимира і до Ізяслава Давидовичів [гінця], і сказав їм: «Брат ваш, а мій отець, так сказав: «До города ж ви не йдіть приступом, допоки [не] прийду я. А як тоді надумаємо, так і вчинимо». І вони сказали так: «Якщо так брат велів, то так ми і вчинимо». І, не дійшовши ще до города, вони стали обидва поблизу. А коли з’їхалися Володимир та Ізяслав Давидовичі і Мстислав Ізяславич, всі разом, то послали вони стрільців своїх до города, і християн, і берендіїв, а самі стали полками і почали битися.
108
В Іп. І Хл. хибно «взять», у Єрмол. «възадъ».
109
В Іп. тут хибно повторено «Всеволодичь».
110
Ідеться, очевидно, про внука Мирослава Гюрятинича, новгородського посадника; отже, у Мирослава був син Юрій (Гюрята).
111
В Іп. «ачеть ваи таи к собѣ», у Хл. «если вам та дума будет в собѣ»; тут Коснятко має ім’я Къстяжко.
112
Псалом CXXXII, 1.
113
Тут уперше Івана Ростиславича названо Берладником (мабуть, князем берладським, хоча є й інші тлумачення). Звідки він утік — невідомо, але, очевидно, знову воював з Володимиром Володаревичем на пониззі Дунаю за свою волость Берладь.