Літопис Руський. Київський літопис
- Автор: Свидомый Тарас Никитич
- Серия: Літопис Руський #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Переводчик: Леонід Махновець
- Жанр: Древнерусская литература
Электронная книга - «Літопис Руський. Київський літопис». Краткое содержание книги:
Київський літопис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118–1200 років.
Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі, оцінках фактів. Київський літопис складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та інших. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.
До Київського літопису включено окремі літературні твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та інші Київський літопис — твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги. Мова його наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов'янськими елементами, з використанням діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Привертають увагу описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий.
У РІК 1146
У РІК 6654 [1146]. Всеволод зібрав братів своїх, Ігоря і Святослава, — якого зоставив у Києві, — і з Ігорем пішов до Галича, і з двома Давидовичами, [з Ізяславом] і з Володимиром, і з Вячеславом Володимировичем; [пішли також] Ізяслав і Ростислав Мстиславичі, синівці[98] його; і Святослава він узяв, сина свого, і Болеслава [Високого], лядського князя, зятя свого, і половців диких усіх.
І було многе-множество воїв, і йшли вони до Галича на Володимирка [Володаревича]. І був дощ, і стік сніг [за] божим промислом, і тому йшли вони на повозах і на санях […][99] до города [Звенигорода], і спалили навколо нього острог у перший день.
А на другий день учинили віче звенигородці, хотячи здатися. Та був у них воєвода, Володимирів муж, Іван Халдійович. І схопив він у них трьох мужів, і вбив їх, і кожного з них, перетнутого навпіл, викинув із города. Цим він і їм загрозив, [городянам], і стали звенигородці відтоді битися без обману. Побачивши ж це, Всеволод став готуватися, щоб узяти город.
На третій же день, по зорі, пішли всі вої приступом до города, билися до пізньої вечерні і запалили город у трьох місцях, та городяни [з] божою поміччю погасили. Бог ото і свята богородиця ізбавили город од лютої раті, і вигукнули [городяни]: «Киріє елейсон!»[100], — із радістю великою воздаючи хвалу богові і пречистій матері його. І вернулися звідти [князі] кожен до себе.
Всеволод тим часом, прийшовши в Київ, розболівся і послав [послів] по брата свого по Ігоря і по [брата] Святослава. І був він вельми недужий, і став під Вишгородом на острові[101]. І прикликав Всеволод також до себе киян, і став їм мовити: «Я вельми єсмь недужий. А ось вам брат мій, Ігор. Згодьтеся на нього». Вони ж сказали: «Княже, ми радо згоджуємось». І взяли вони Ігоря в Київ.
Він пішов із ними [на княжий двір] під Угорське і скликав киян усіх, і вони всі цілували йому хреста, кажучи: «Ти нам князь». Та згодились вони на нього нещиро.
А на другий день поїхав Ігор до Вишгорода, і цілували йому хреста вишгородці.
Всеволод тим часом, іще за живоття свого, послав до Ізяслава Мстиславича Болеслава[102], [князя лядського], зятя свого, а до двох Давидовичів, [Володимира та Ізяслава, боярина] Мирослава Андрійовича, кажучи: «Чи стоїте ви на хреснім цілуванні братові своєму Ігореві?» І вони сказали: «Стоїмо».
А на другий день преставився Всеволод[103], місяця серпня в перший день. І, опрятавши тіло його, положили його в церкві святих мучеників [Бориса і Гліба].
Ігор же поїхав до Києва і скликав усіх киян на Гору, на Ярославів двір, і цілували вони йому хреста. І знову зібралися всі кияни коло Турової божниці, і послали вони [послів] по Ігоря, кажучи: «Княже! Поїдь до нас». Ігор тоді, узявши брата свого Святослава, поїхав до них і став із дружиною своєю, а брата свого Святослава послав до них на віче.
І почали кияни складати вину на тивуна[104] на Всеволодового, на Ратшу, і на другого тивуна, вишгородського, на Тудора, кажучи: «Ратша нам погубив Київ, а Тудор — Вишгород. Тож нині, княже Святославе, цілуй нам хреста [сам] і за брата свойого. Якщо кому [з] нас буде обида, то ти суди». Святослав тоді сказав їм: «Я цілую хреста [і] за брата свойого, що не буде вам насильства ніякого. А ось вам і тивун. Хай [буде] по вашій волі». І Святослав, зсівши з коня, на тім цілував їм хреста на вічі. Кияни ж усі, зсівши з коней, стали мовити: «Брат твій — князь і ти». І цілували хреста всі кияни з дітьми на тім, що Ігоря вони не будуть обманювати, ні Святослава.
І Святослав узяв ліпших мужів-киян, і поїхав з ними до брата свого Ігоря, і сказав: «Брате! На тім цілував я їм хреста, що будеш ти до них ставитися справедливо і любити». Ігор тоді, зсівши з коня, цілував їм хреста на всім, чого волили вони і брат [його], і поїхав на обід.
Вони ж, [кияни], кинулися на Ратшин двір грабувати і на мечників[105]. І послав до них Ігор брата свого Святослава з дружиною, і він ледве втишив [їх].
У той же час послав Ігор [посла] до Ізяслава [Мстиславича і] сказав: «Осе брата нашого бог узяв. А ти чи стоїш на хреснім цілуванні?» Він же ні одвіту йому не дав на ту річ, ні посла до нього [не] послав.
І не вгоден був киянам Ігор, і послали вони [послів] у Переяславль до Ізяслава, кажучи: «Піди, княже, до нас. Ми хочемо тебе».
Ізяслав же, се почувши, зібрав воїв своїх і рушив на нього з Переяславля, взявши благословення у [церкві] святого Михайла в єпископа у Євфимія. І перейшов він Дніпро [бродом] коло [города] Заруба[106], і тут прислали до нього [послів] чорні клобуки і все Поросся, і сказали йому: «Ти — наш князь. А Ольговичів ми не хочемо. Поїдь-но вборзі, а ми — з тобою».
І рушив Ізяслав до [города] Дернового, і тут зібралися всі клобуки і порошами. У тім же місці прислали до нього [послів] білгородці й василівці, так само кажучи: «Піди, ти — наш князь, а Ольговичів ми не хочемо». У тім місці приїхали од киян мужі, кажучи: «Ти — наш князь, поїдь. [В] Ольговичів ми не хочемо бути як у спадщині. Де побачимо стяг твій, туди й ми з тобою готові єсмо».
Ізяслав тоді, зібравши на полі і християн, і поганих, сказав їм: «Браття! Всеволода я мав управді [за] брата найстаршого, тому що він мені брат і зять, він старший за мене, як отець. А з сими — як мені бог дасть і сила животворящого хреста. Тож або голову свою положу перед вами, або ж здобуду стіл діда свойого і отця свойого». І, це сказавши, він рушив на нього.
Ігор тим часом послав [послів] до двох братів своїх, Володимира й Ізяслава [Давидовичів], і сказав: «Чи стоїте ви мені, брати, на хреснім цілуванні?» А вони й зажадали од нього волостей багато. Ігор, отож, їм обом дав і повелів їм іти до себе, і вони оба пішли. Ігор покликав[107] також [тисяцького] Уліба і [воєводу] Івана Войтишича і сказав їм: «Чим були ви єсте оба у брата мойого, так само будете в мене». А Улібові сказав: «Держи ти тисячу, як у брата мойого держав єси».
Вселукавий же диявол, не хотячи любові межи братами, вложив лихим наущенням у серце Улібові, тисяцькому, [й] Іванові Войтишичу [свій помисел]. І тому врадили вони обоє злу раду з киянами проти князя свого [Ігоря], і стали оба слати [послів] до Ізяслава Мстиславича, кажучи: «Піди, княже, вборзі, бо йдуть два Давидовичі Ігореві в поміч». Ті, що велику честь приймали були од Всеволода і од брата його, ті й стали обманювати князя свого.
Ізяслав же Давидович приїхав скоро, бо він цілував був хреста в [церкві] святого Спаса з братом Володимиром Ігореві і братові його Святославу, а єпископ чернігівський Онофрій пресвітерам своїм сказав: «Якщо хто од сього хресного цілування одступить, хай проклят він буде господніми дванадцятьма празниками». Та по небагатьох же днях одступили обидва Давидовичі од хресного цілування.
Призвідцями ж тої ради злої були ті, про яких ото ми раніш сказали: Уліб-таки тисяцький, [воєводи] Іван Войтищич і Лазар Саковський, а в Святославовім полку — Василь Полочанин і [воєвода] Мирослав, Хиличів онук. І зібрали вони навколо себе киян, і радилися, як би їм змогти обманути князя свого, а до Ізяслава [Мстиславича] послали [послів], кажучи: «Піди, княже. Ми ж нарадилися з киянами, — сказали вони, — ми кинемо стяг і побіжимо з військом своїм у Київ». А Ігореві і брату його Святославу стали вони лукаво говорити, кажучи: «Поїдь проти Ізяслава». Ігор тоді з братом Святославом поглянули на небо і сказали: «Ізяслав цілував хреста нам обом, що не позаздриться на Київ».
98
Вони були синами Мстислава Володимировича, троюрідного брата Всеволодового.
99
Тут в Іп. І Хл. залишено незаповненими сім рядків.
100
«Господи, помилуй» (гр.).
101
Отже, на цьому дніпровському острові у Всеволода був княжий двір.
102
В Іп. Хл. помилково «Володислава»; ідеться про Болеслава Високого, чоловіка дочки Всеволода Ольговича Звенислави; Володислав (Владислав) II Вигнанець, батько Болеслава Високого, був сватом Всеволода Ольговича.
103
У Татіщева про Всеволода Ольговича сказано: {«Сей великий князь був муж на зріст великий і вельми товстий, волосся на голові мав мало, борода широка, очі немалі, ніс довгий. Мудрий був у нарадах і судах, тому, кого хотів, того міг виправдати або звинуватити. Багато наложниць мав і більше веселощами, ніж справами, займався, через те киянам тягота від нього була велика. А як помер, то ледве чи по ньому хто-небудь, крім жінок любимих, заплакав. Більше ж були раді, але при цьому ще більше тяготи від Ігоря побоювалися, знаючи його лютий і гордий норов»).
104
Див. прим. З до 1093 р.
105
Мечники — державні виконавці, що здійснювали судові рішення.
106
В Іп. хибно «Зараба», у Хл. «Зароуба».
107
В Іп. «посла», у Хл. «позва».