Літопис Руський. Київський літопис

У суботу ж на світанні послав митрополит [туди] ігумена [монастиря] святого Феодора Онанію. І приїхав ігумен, побачив [Ігоря] нагого, і одягнув його, і одспівав над ним належні співи, і одвіз на [Копирів] кінець города в монастир святого Симеона, — бо [це] був монастир отця його, [Олега Святославича], і діда його, Святослава [Ярославича], — і там положили його.

У той же час стояв Ізяслав [Мстиславич] у верхів’ї [ріки] Супою, і туди прислав до нього [брат] Володимир [посла], розповідаючи йому про вбивство Ігоря. Ізяслав же, почувши це і заплакавши, сказав: «Коли б я відав, що так сьому бути, то якби я звідти його подалі стерегти одіслав, я міг би Ігоря вберегти». І сказав Ізяслав своїй дружині: «Буде тепер мені нарікання всякого! Од людей не втекти. Буде в них річ: «Ізяслав велів убити». Але тому бог свідок, що я не повелів, ні научив. Та се вже богові судити». І сказали йому мужі його: «Даремно ти журишся тим, що люди скажуть, ніби Ізяслав убив його чи повелів людям убити. Адже се, княже, бог відає і всі люди, що не ти його вбив, а вбили брати його. Бо, хреста тобі цілувавши, вони потім одступили і обман над тобою замірились вчинити, вбити тебе хотячи». Ізяслав же сказав: «Коли вже так учинилося, — а на тім світі нам усім бути, — то се вже богові судити». І жалівся він на киян, і послав Ізяслав Володимира [Мстиславича] в Городець [Остерський], а по Ростислава [Мстиславича]послав[посла] у Смоленськ.

І прийшла вість Володимиру Давидовичу, що Ігоря вбили, а Володимир послав [посла] до Святослава Ольговича і розповів йому: «Брата тобі Ігоря вбили». І він скликав дружину свою старшу, і дав знати їм, і так плакав гірко за братом своїм.

А в той час прибув до нього, [Святослава Ольговича], Гліб із Суздаля, Юрійович, і прийшли вони обидва до Курська. Мстислав же [Ізяславич], почувши, що йде Юрійович із Святославом Ольговичем на нього до Курська, розповів [про це] курянам. І куряни сказали Мстиславу: «Якщо се йдуть Ольговичі, ми раді за тебе битися навіть із дітьми [разом]. А на Володимирове плем’я, на Юрійовича[160], ми не можемо руки зняти». Мстислав тоді, це почувши, пішов до отця свойого.

Куряни ж послали [послів] до Юрійовича і взяли у нього посадника собі. А він, посадивши свого в них посадника, сам пішов із Святославом і одійшов звідти до [города] Вира.

І посаджав посадників своїх Гліб Юрійович по Посейм’ю, за полем. А коло Вира багато половців ходило тоді з ним до присяги. І туди прийшов до них Всеволодович Святослав, і послали вони [послів] до вирівців, кажучи: «Якщо ви нам не здастеся, ми оддамо вас половцям на добичу». Та вони сказали їм: «Князь у нас — Ізяслав», — і не здалися їм. І звідтіля пішли вони до [города] В’яханя, і там не досягли нічого. А звідти пішли вони до [города] Попаша. І туди прийшов до них Ізяслав Давидович, і вони билися, і взяли Попаш.

І в той час прийшла Ізяславу вість, Мстиславичу, що В’яхань та інші городи одбилися, а Попаш вони взяли. Ізяслав же Мстиславич зібрав воїв многих, і од Вячеслава [Володимировича] прийшла поміч йому, і з [города] Володимира полк до нього прибув[161]. І пішов Ізяслав з полками своїми до Переяславля, і тут була йому вість од брата Ростислава, що Ростислав уже йде. І так йому сказав посол Ростиславів: «Брат тобі мовить: «Ти пожди мене. Я ж тут Любеч спалив, і багато пустошив, і лиха Ольговичам багато заподіяв. А обидва разом ми побачимо, що нам бог дасть». Почувши ж [це], Ізяслав пішов потиху, дожидаючи брата свого Ростислава.

І став Ізяслав [там], де ото є Чорна могила, і туди прийшов до нього брат Ростислав зі смольнянами, із множеством воїв. І тоді Ізяслав, з’єднавшися з братом своїм Ростиславом, воздав хвалу богові, радуючись братові своєму. І став він радитися з братом своїм Ростиславом, з дружиною і з чорними клобуками, куди б їм піти навперейми їм, [Ольговичам], до [ріки] Сули, де ото вони стояли. І сказав Ростислав братові своєму Ізяславу: «Се нас, брате, бог зібрав докупи. А тебе бог ізбавив од великого обману, тому що вони хотіли тебе або схопити, або вбити. Нині ж, брате, [ти йди] не таячись. А куди ти [підеш] їм напереріз, туди й ми до них поїдемо. Хай як нас із ними бог розсудить!» [І], це сказавши, пішли вони обидва на Сулу.

Коли ж Ізяслав Давидович, і Святослав Ольгович, і половці почули, що Ізяслав уже з’єднався з братом Ростиславом і вони обидва йдуть до них, то на ту ніч половці пішли од них в Половці, і мало половців зосталося в них. І самі вони пішли на [город] Глібль до Чернігова.

І коли почули це Ізяслав і Ростислав, що вже нарізно розійшлися половці, почувши [про] них, а [Ольговичі] пішли до Чернігова, то стали вони обидва думати з мужами своїми, і з дружиною, і з чорними клобуками, куди б їм напереріз піти до них. І сказали їм обом чорні клобуки і дружина його, [Ізяслава]: «Туди нам напереріз — до Всеволожа».

І, це сказавши, пішли вони їм напереріз, тане перегнали їх до [города] Всеволожа, бо вже Ізяслав Давидович, і Святослав Ольгович, і Всеволодович Святослав пройшли були мимо Всеволожа. Ізяслав же Мстиславич із братом своїм Ростиславом не пішли вслід за ними, а, прийшовши сюди, до Всеволожа, полками своїми, взяли город Всеволож на добичу і в нім [жителів] двох інших городів, [що] сюди були ввійшли.

Коли ж почули інші городи, — Уненіж, Біла Вежа, Бохмач, — що Всеволож узятий, то побігли [жителі їхні] до Чернігова, і багато інших городів побігло. Почувши ж [це], Ізяслав і Ростислав послали вслід за ними [воїв]. І догнали вони [їх] на полі, і там узяли ті три городи, а інші втекли. І повелів Ізяслав запалити городи ті.

Коли ж почули глібльці, що Уненіж, і Бохмач, і Білу Вежу [спалено, вони теж хотіли побігти], але не встигли втекти. І, отож, Ізяслав із братом своїм Ростиславом, це почувши, пішли удвох до Глібля. І тоді, прийшовши до Глібля [і] приготувавшись до бою, рушили до города полками і почали битися. [Глібльці] завзято билися з городських стін, — а билися вони, почавши з зарання і до вечора, — і так бог, і свята богородиця, і святії оба мученики, [Борис і Гліб], ізбавили город од сильної раті.

Ізяслав же з братом своїм Ростиславом звідти вернулися і пішли до Києва, сказавши своїй дружині, киянам і смольнянам: «Готуйтеся всі, допоки ріки стануть. Підем же до Чернігова. Хай як нам із ними бог дасть!»

Прийшовши ж до Києва, воздали вони обидва хвалу богові, і поклонилися святим церквам, і веселились. А тоді, домовившись, сказав Ізяслав братові своєму Ростиславу: «Брате! Тобі бог дав верхню землю. Так ти там і піди проти Юрія, бо там у тебе смольняни, і новгородці, і дехто [із] спільників твоїх. Ти ж там удержи Юрія, а я тут зостануся. Хай як мені бог дасть з обома Ольговичами і з Давидовичами!» І Ростислав пішов до Смоленська.

А по тім часі, як уже ріки стали, [Святослав] Ольгович і оба Давидовичі, пославши дружину свою з половцями, розорили [город] Брягинь.

У тім же році поїхав Юрійович Гліб і зайняв отчий Городок [Остерський] в Ізяслава [Мстиславича]. І, почувши [це], Ізяслав послав до нього [посла], зовучи його [в] Київ до себе. І він обіцявся піти до нього, але не пішов, послухавши ото [воєводу] Жирослава [Нажировича], який сказав йому: «Ти піди до Переяславля, хотять тебе переяславці». І, послухавши його, він пішов уборзі до Переяславля.

І коли розсвітав день, а Мстислав [Ізяславич] і дружина його [ще] спали, сторожі, примчавши, сказали йому: «Не спи, княже! Гліб он прийшов на тебе!» І він, уставши спішно [і] зібравши дружину, виступив проти нього з города. А Гліб, постоявши до ранку, вернувся назад. Мстислав же, зібравшись із дружиною і з переяславцями, гнав услід за ним і догнав коло [города] Носова на[річці] Руді, [і] захопили вони трохи дружини його. А сам він пішов у Городець, а Мстислав пішов до Переяславля.