Останній раз
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Переводчик: Ю. Стадниченко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Останній раз». Краткое содержание книги:
Соломія Павличко
Надруковано у журналі «Березіль», 1999. № 5-6
Переклад з російської Ю. Стадниченка.
— Я так і зрозумів, що це був жарт.
— Обставини змінилися. Але я так собі прикидаю, що тепер це справді буде востаннє. Мені все набридло.
— З такими настроями братися до серйозних справ навіть лікарі не радять.
«БМВ» перетнула Печорський міст і рухалася в бік Голосїївського лісу. Кіт не приховував своїх радощів з приводу повернення Антона до справ. Клієнт, котрий зробив замовлення, дуже солідний, втрачати такого небажано. Знаючи суть справи в загальних рисах, Кіт був певен, що, крім Антона, з роботою такого масштабу не впорається ніхто. Або, скажімо так, мало хто.
Антон проїхав проспектом і повернув у бік виставочного центру. Припаркувавшись, він начепив темні окуляри і взявся за ручку дверцят.
— Ходімо погуляємо. Спекота в цій коробці, думати заважає.
Розпечене повітря застигло, здавалося, його можна помацати.
Антон і Кіт пройшли крізь арку, знайшли лавицю у затінку і вмостилися на ній.
— Як ото негритоси в своїй Африці живуть? — пробурчав Кіт. Він уже добряче заплив салом, отож переносив спеку важче, ніж худорлявий спортивний Антон.
— Вони пристосувалися, як риби до води, як пташки у повітрі. Та й у нас іще далеко не Африка. — Антон закурив. — Давай про справи.
— Замовник платить двісті штук плюс витрати. Половину — наперед, при згоді працювати на його умовах.
— Які ще умови? Ім’я, завдаток, терміни — по-моєму, все.
Кіт не поспішав із відповіддю. Антон інстинктивно відчув щось недобре.
— Є один нюансик. Нюансик, гм... Замовник хоче особисто зустрітися з виконавцем.
— Не піде! — Антон рішуче ляснув долонею по обтягнутому джинсами коліні. — Замовник не знає мене, я його. Такий порядок. Нема про що говорити!
— Зажди! — у голосі Кота почулися нотки відчаю. — Спочатку послухай спокійно, а потім уже й вирішуй. Я сам мало що знаю. Замовник дав лише ім’я. Олександр Селіді. І адресу, — він витримав паузу. — У Нью-Йорку.
— Не зрозумів...
— У місті Нью-Йорк, Сполучені Штати Америки. З людиною, котра погодиться працювати, замовник зустрінеться особисто і буде домовлятися вже без мене. Коротше, своє я отримую. І не дивись на мене так! Повторюю, не знаю ні греця! Звичайно, витрати тебе не стосуються...
— Ще б пак, — Антон говорив відсторонено, думки витали десь далеко, таких пропозицій він іще не отримував. — У них там що, своїх немає?
— Не знаю! До речі, я й про тебе мало що знаю. Антон — та й усе — а де ґарантія, що тебе насправді так звуть?! Де твій барліг — невідомо. Може, й на тачку свою ти чіпляєш фальшиві номери! Напарника твого в очі я не бачив. Здогадуюся, що це баба, але це лише припущення, думки, можу й помилятися. То що про тебе буде знати замовник? Чого ти боїшся?
— Хто замовник? Платити хто буде?
— Відповідаю — Віктор Малахов! Його всі знають! Він не ховається!
Про Малахова на прізвисько Круглий Антон дещо чув ще з часів своєї оперативної роботи. Останнім часом статус бандита змінився, тепер він — шанований бізнесмен, банкір, власник мережі модних супермаркетів. На сьогодні Антон міг повідати про Віктора Малахова дуже багато. Вони з Вітою по ходу справи збирали інформацію про всіх значних авторитетів, заганяли усе в комп’ютер і вже мали невеличку особисту картотеку.
Знав Антон і про те, що зо два роки тому вони отримали замовлення ліквідувати одного з ділових партнерів Малахова і з успіхом впоралися з цим. Може, на них чекає пастка, хоча навряд чи їх могли вистежити, вони діяли зазвичай із пересторогою. Та від випадковостей не застрахований ніхто, якась дрібна необачність тепер могла вилитися у небезпечну ситуацію. І все ж таки пропозиція спокуслива. Якщо пастка — вивернутися можна. А гроші потрібні неабияк, а до того ж — абсолютно нові горизонти...
— Я маю подумати, — промовив він.
— Довго? Він чекати не буде.
— Потерпить. Завтра чи післязавтра я з тобою зв’яжуся і скажу, що вирішив. Куди тебе підкинути?
...Віта неабияк здивувалася. І у неї були ті ж таки побоювання. А потім вони години чотири радилися. І коли усоте перелопатили мінімальну інформацію та варіанти, ранком наступного дня Кіт отримав відповідь.
— Зустріч — там, де скажу. На моїх умовах. Зрозуміло?
Неважко було здогадатися, що Малахов прикотить на зустріч у шикарній машині — темно-синьому, блискучому в сонячному сяйві «шестисотому». Антон не поспішав виходити з своєї машини.
— Щось не так? — занепокоївся Кіт.
— Поки все о’кей.
До «БМВ» швидким кроком підійшла довговолоса брюнетка, обличчя якої ховалося під величезними темними окулярами. Вона прочинила задні дверцята і вмостилася у них за спинами. Кіт здивовано озирнувся на неї, його погляд прикипів до стволу «берети».