Останній раз
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Переводчик: Ю. Стадниченко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Останній раз». Краткое содержание книги:
Соломія Павличко
Надруковано у журналі «Березіль», 1999. № 5-6
Переклад з російської Ю. Стадниченка.
Рішення прийняли разом і довго не обговорювали. Ялта — то був останній раз.
— Спиш? — стиха запитав Антон.
— Майже...
— Що там із маклером?
— Усе за планом. Передзвоню у понеділок, вона підшукала варіанти.
— Може, у вівторок? Понеділок — погана прикмета. Краще гроші заберемо. Завтра вихідний, банки все одно зачинені.
Частина зберігалася у спеціально обладнаному сховку, решта — в банках, надійність яких перевірена часом. Хай проценти капають. Рахунки в різних комерційних банках вони відкрили для надійності. Є прикмета — не тримай всі яйця в одному кошику.
— Гаразд, — Віта усміхнулася і цмокнула його в щоку. — На добраніч.
У салоні «мерседеса» сиділо четверо. Троє, і водій також, ховали обличчя під чорними масками. В очах четвертого читалися острах і покірність долі. Він сидів спереду, біля водія. Ззаду до його потилиці було притиснуто ствол «кольта».
— Оно його вікна, — пробелькотів полонений. — На четвертому поверсі.
— Світло пробивається, — зауважив на задньому сидінні старший, котрий командував усією групою. — Чого це йому не спиться в неділю о першій ночі?
Запитання явно було риторичним. Старший простягнув полоненому мобільний телефон.
— Совість твоя, в усякому разі, чиста. Нікого не розбуркаєш. Дзвони. Тільки поводься розумно.
Набираючи номер, полонений збився. Йому вдалося набрати номер лише з третього разу.
— Алло. Я слухаю, — відгукнулася трубка.
Дуло сильніше притиснулося до потилиці полоненого.
— Це я... Сторожук...
— Чую. Котра година, ти знаєш? Що сталося?
— Побалакати треба... Терміново... Зараз... Я тут поряд... Мені погрожували...
— Ти сам?
— Думаю, кому треба твою адресу, без мене дізнаються... Сам я...
Крізь прорізи в масці Сторожук помітив, що губи водія розтягнулися у задоволеній посмішці.
— Ти далеко?
— Два квартали від тебе. Хвилини за три буду.
— Добре, — на тім кінці дроту голосно зітхнули. — Чекаю.
Щойно у трубці почулися короткі гудки, ствол прибрали.
— Бач, як усе просто, — старший говорив із полоненим, як із дитиною. — Тепер почекаємо, скільки треба, і вперед. Скоро ти заробиш свої гроші.
Час тягнувся повільно. П’ять хвилин здалися Сторожуку вічністю. Нарешті старший скомандував:
— Гайда. Погнали!
Всі разом з водієм вийшли з машини, перетнули подвір’я і зупинилися біля потрібного під’їзду. Сторожук натиснув кнопки на щитку домофону.
— Ти? — прошипів динамік.
— Я, я... Свої... — Сторожук натиснув на дверну ручку, котра за кілька секунд піддалася. Троє в масках ковзнули за ним. Двері потрібної квартири виходили просто на майданчик, вони були прочинені, хазяїн стояв у темно-коричневому оксамитовому халаті, з-під якого стирчали голі волохаті ноги. В такому вигляді президента комерційного банку «Партнер» побачити міг не кожен.
Сторожук трохи повагався, не поспішав заходити, хоча господар і пропускав його. Нарешті він зробив крок через поріг і несподівано навалився усім тілом на двері, не даючи їм закритися. Троє в масках миттєво випірнули з мороку сходового майданчика і потіснили хазяїна всередину, погрожуючи револьверами. Коли всі увійшли, Сторожук зачинив двері, після короткого вовтузіння освоїв досить складну систему замків, клацнув ними. На господаря квартири він намагався не дивитися.
Хазяїна обшукали, з кишені халата видобули плаский браунінг старого зразка. Старший покрутив зброю в руці.
— І це стріляє?
— Сунь собі в жопу і спробуй, — порадив господар.
— Дуже смішно, — старший пожбурив браунінг на м’який килим собі під ноги, хвацьким ударом зафутболив його під диван, промовив: — Мало часу для гумору. Починайте, хлопці.
Його підлеглі діяли точно за планом. Уже за хвилину вони виштовхали до залу перелякану молоду жінку, котра плуталася в халатику, вдягаючи його на ходу, і хлопчину, який нічого не розумів зі сну. Йому було років вісім. Старший жестом звелів хазяїнові сісти на диван, жінці й хлопчикові вказали місце біля столу. Дитина притислася до матері, злякано глипаючи на чорні маски.
— Довго базарити не будемо, — старший став так, щоб одночасно бачити всіх. — 3 тобою, Рогоза, хотіли домовитись по-мирному. Ти не послухався. Більше того, найняв миршавих мудаків, але вони таки покалічили двох наших хлопчиків. Коротше, ти догрався.
— Далі що? — Сторожук, що причаївся у кутку, не міг зрозуміти холоднокровності Рогози. — У будь-якому разі, сволото, чого б ви там не хотіли, поки тут жінка й дитина — розмови не буде.