Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
— Бачу.
— Стань спиною до скелі, зіпрись на неї так, щоб ти прикрив собою щілину.
Я став так, як Семен хотів.
— Дивись, тепер прямо перед собою і зроби дев’ять кроків, але великих, добре розставляй ноги, бо ти ж менший від мене.
Я зробив дев’ять кроків.
— Тепер стань на одно коліно.
Я став. Семен підійшов до мене і пильно оглянув землю коло мого коліна.
— Чи бачиш ти який не будь знак або слід на землі?
— Ні, не бачу, — відповів я.
— Слухай же! На тому місці, де стоїть твоє коліно, я закопав те, що завело мого батька в ясир, те, за що я помстився Мордахові, те, що ще раніше було причиною і великого кровопролиття, і багатьох нещасть. Персіянина, який колись приніс те аж з індійської землі, отруїв один вірменин, вірменина задушили три греки в Білгороді, греків звелів потопити паша адріанопольський, пашу вбив отаман Лобода, Лободу порубали молодці. Нарешті, дісталося воно моєму батькові. Тепер батько гине в поганських путах… Коли б ти захотів узяти те, що я закопав, то й тебе спіткає нещастя й погибель.
— А ти не візьмеш? — питаю в Семена.
— Візьму, на те й закопав, щоб узяти. Але тепер брати боюся: мене вже всюди розшукують як убивцю Мордаха. Щоб вибратися звідси живим та здоровим, мені треба бути дуже обережним. А носити це при собі небезпечно: можна загубити, або вкрадуть його в мене злодії. Коли ж повернуся з розвідки і знатиму напевно, де мій батько, в якому замку, в якого паші, то прийду сюди чи когось іншого до тебе пришлю, а ти тому довіреному, що прийде від мого імені, покажеш місце, де він має копати.
— А як же я впізнаю його і як повірю йому?
— Отепер ти подобаєшся мені, юначе! — заговорив Семен. — Я чекав, чи запитаєш ти про це. Слава богу, запитав. Отже, маєш розум. Слухай і затям собі: як хтось прийде до тебе — старий чи молодий, хлоп чи баба, наймит чи пан, чернець чи вояка, у лахмітті з жебрачою торбою чи в свиті і при багатій шаблі — все одно, коли хтось прийде до тебе і, вдаривши долонею по твоєму лівому плечі, скаже: «Око пророка Синопа Архіока», то ти йому відповідай: «Муштулук!» Він повинен на те сказати: «Галушка тебе поздоровляє». Тільки тоді ти приведеш його на цю поляну і покажеш оце місце, яке знаєш: хай викопає і йде з богом, а ти повинен мовчати про це, як могила! Повтори слова!
— Око пророка Синопа Архіока. Муштулук! — повторив я, та ще й не один, а кільканадцять разів підряд, поки Семен не повірив, що не забуду.
— А тепер рушаймо! — вигукнув Семен, і ми пішли назад тим самим шляхом, нким прийшли сюди. По дорозі він знову повторив мені все, по чому я маю орієнтуватися, щоб не заблудити і потрапити саме до цієї скелі на поляні.
Коли ми опинилися в чистому полі, Семен обняв мене, поцілував в обидві щоки і сказав:
— Бувай здоров, Ганусю, боже тобі допоможи! Коли щасливо піде, повернуся і візьму тебе з собою на Січ, за пороги, і будеш називатися не Ганусем, а івашком, будеш з нами гуляти і на турків ходити! Бо ти бравий юнак, вартий бути козаком! Бувай здоров!
Я теж поцілував його сердечно, як брата, потім питаю:
— А кінь де?
— Кінь недалеко, жде мене, зараз він тут буде!
І, заклавши пальці в рот, свиснув двічі коротко й різко.
Почувся тупіт копит у полі. За мить кінь прибіг до свого хазяїна і радісно заіржав. Семен стрибнув у сідло і, як вітер, помчав у бік дороги.
Сумний повертався я до хати, бо втратив приятеля, а на душі лежав немовби великий тягар. Таємниця, яку довірив мені Семен і яку я присягнув зберігати, гнітила мене, наче млинове жорно. Мені стало страшно від того, що я тепер причетний до великої таємниці, якої не знаю. Може, це великий скарб, а. може, якась проклята річ, якщо стільки крові і нещастя було через неї. Ввійшовши на подвір’я, я побачив матір. Вона стояла на порозі.
— Гануську, куди ти бігав поночі? — запитала вона.
Я сказав, що мене викликав Семен і що я потихеньку вийшов, щоб не розбудити її. Семен хотів лише попрощатися зі мною і просив, щоб я виніс йому пістолети.
— А чому ж тебе так довго не було? Я прокинулась від шелесту. Дивлюся, тебе нема. Що ж ти так довго робив з козаком?
— Я проводив його до коня, якого Семен залишив під лісом.
— І більш нічого?
— Більш нічого.
Добре, що було поночі, бо інакше мати побачила б, як я опустив очі до землі і як рум’янець залив моє обличчя. Уперше в житті я збрехав, та ще й рідній матері. Мене охопив сум і жаль; таке було почуття, мовби я зазнав нещастя. До ранку було ще досить далеко, я ліг і заснув.
Коли прокинувся, сонце вже стояло високо в небі. Деякий час мені здавалося, що все те, що сталося вночі, було тільки сном, нічною примарою. Я почав швидко вдягатися, коли входить мати й каже: