Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
Коли б я був королем, то їздив би по всій землі польській, мав би при собі великий збройний загін у тисячу гусарів, яких я бачив у Самборі, закутих у сталь, з шумними крилами з журавлиних пер на плечах, так що кожний з них виглядає, як святий Михайло, архангел з вівтаря нашого костьолика, і велів би стинати голови всім, хто мордує справедливість. Тоді б і найсильніший боявся, а чесність радувалася б, і кожний бідний чоловік безпечно споживав би плоди своєї праці.
Бунтувалася моя душа. Мені було жаль і соромно, що я не схожий на козака Семена, який нічого і нікого не боявся: ні попа, ні старости, ані короля. Семен говорив, що найліпше право пише шабля, а куля в лоб — то печатка краща, ніж панська або канцлерова, і що погана та людина, яка не помститься за власну кривду. Пам’ятаю, Семен часто співав одну пісню, в якій повторювалися слова:
Гей, чи пан, чи пропав,
Двічі не вмирати!
От що! Почекаю, підросту, наберуся сил і розуму, тоді битимусь із злими людьми, з підстаростою і Кайдашем, і може, дасть бог, помощуся їм за кривду. А тепер треба битися з бідою. і здалося мені, ніби я від того нещастя враз став дорослим чоловіком, а все дитяче опало з мене, як цвіт з яблуні.
Милий боже, коли б то все так росло, без сонця, без роси, як біда росте! Ледве втиснеться через віконце, а вже вона господиня в хаті, всюди влізе, всюди загляне, з кожного кутка вишкіряє до людини довгі зуби, немовби говорить: «Як усе поїм, що маєш, то й тебе з’їм!» Сонця до хати не пустить, веселість з неї виганяє, за плечима в тебе сидить, вогнище студить, уночі сон відбирає, а як опит, то й уві сні кошмаром тебе душить, з ліктів дірявих вилазить, з очей твоїх світить, з одної миски з тобою їсть і твоїм голодом пасеться, стаючи щоразу міцнішою й чорнішою.
Такої біди і ми тепер зазнали. Мати, вчора ще солтисова дружина і господиня з діда-прадіда, а тепер бідна комірниця, перенесла речі до однієї сусідки, вбогої вдови; проживали ми там у тісноті й нужді. Коли нас по злодійському викидали з садиби, то пограбували все наше добро: корови, збіжжя, знаряддя, «бо, — казав підстароста, — безправно ви тут на чужому сиділи стільки літ, все це піде королю за прострочену оренду».
Дозволили забрати тільки мізерні меблі, вбоге дрантя, святковий одяг батька й матері. Все це ми потроху попродали і проїли взимку, а коли надійшла весна, треба було подумати, як жити далі. В Підбужі мати не хотіла залишатися, бо і заробітку тут вона знайти не могла, і сидіти тут далі було небезпечно: гайдук Кайдаш погрожував, що виганятиме нас на панщину. А тим часом він сам, мерзотник, змовившись з підстаростою, перебрався до нашої садиби, ніби це була його власна спадщина і наче для нього забрали її у нас.
У Стрілковичах, під Самбором, жив мамин свояк, працював ткачем. До нього і захотіла мати перенестися. Там я мав учитися ткацького ремесла. Перебралися ми до Стрілкович, але мені ткацьке ремесло зовсім не подобалось, і мати дозволила мені шукати хліба при будь якій солеварні. Я вмів читати і писати, а тому легше міг знайти заробіток на солеварнях і чегринах (кітлах), де завжди потрібна грамотна людина рахувати бочки. Після дядька Валентія нам лишилося трохи одежі і маленький молитовник. Оце й усе було моє спорядження. Я вклав його у вузлик, попрощався з матір’ю, при цьому обоє ми дуже плакали, потім закинув вузлик за спину, взяв костур і отак вирушив у світ божий, — з одним злотим і кількома грошами у капшуку. Лук Семена і ликовий сагайдак із стрілами я ще напередодні виніс крадькома далеко за хату: мати забороняла мені брати його з собою. «Як татарин, підеш, — казала вона, — і ще біди якої наробиш собі». Але я все таки взяв свою зброю, добре зв’язавши її ликовими мотузками і повісивши через плече. Згодом виявилось, що я був правий, бо той лук, як приятель, став мені в пригоді.
Я вирішив іти до Солі під Добромилем, — там була велика солеварня, — але обрав не пряму дорогу, а завернув ще до Підбужа, бо, збираючись покинути рідну сторону невідомо на який час, я хотів ще раз побувати на «Семеновїй поляні», — так я сам назвав її,— ще раз запам’ятати дорогу до неї через ліс, оглянути те таємниче місце, а також сказати підбузьким людям, де можна буде мене знайти, коли б хто про мене питався. Мав я на думці Семена: ану ж як він вернеться або пришле свого довіреного, як тоді зможе довідатися про мене?