Нарис загальної історії

Для цього відгалуження анатолійської гілки край, який воно займає, виглядає як цілковито глухий кут, з якого для нього є тільки два виходи. Або новоприбулі міцно влаштовуються в регіоні, який їм запропонувала доля, і продовжують жити племенами й громадами аристократів і селян, як це робили індоєвропейці та асимільовані народи майже всюди в Європі. У такому разі їхнє майбутнє стає рішуче й остаточно європейським, і тоді є всі підстави вважати, що в європейській історії ніколи б не було грецького етапу. Або ж вони використовують своє морське положення, щоб здійснювати походи, гуляти морем і перетворитися на піратів. Цей вибір неминуче повертає їх обличчям до Східного Середземномор’я та Передньої Азії, бо щось узяти можна саме тут. Цей вихід є провісником варіанта, на який за три тисячі років пристануть вікінги, коли вони підуть зі своїх місць грабувати узбережжя та річкові долини Європи, тому що можуть туди дістатися і там є чим поживитися.

Греки обрали другий варіант і зберігали азійську орієнтацію від однієї епохи до іншої протягом близько сімнадцяти віків. У мікенський період, що триває з 1600-х по 1200-ті рр. до н.е., вони поділені на три спільноти. На півночі — в Епірі, Македонії та в Фессалії — існують немікенська Греція і такі ж самі європейці, як і всі решта. Мікенська культура охоплює південь, Беотію, Фокіду, Аттику, Арголіду, Лаконіку, Мессенію. На півдні зберігаються також і немікенські зони — в Еліді, Ахайі та Акарнанії. Мікенці розкидають свої поліси в Іонії, на південних берегах Чорного моря, на Іллірійському узбережжі та на Кіпрі. Це все — воїни, грабіжники й пірати, що живуть, паразитуючи на Середньому Сході, на хетах, ка-ситах, єгиптянах. Близько початку 1200-х рр. до н.е. відбувається різкий занепад мікенської цивілізації з іще невідомих причин. Найпростіше пояснення, за яким відповідальність за катастрофу лягає на нових прибульців — дорійців, археологія не підтверджує. За цим настають чотири «темні століття», позначені демографічним спадом і звуженням зайнятих територій, щодо яких археологія залишається майже німою.

Пробудження Греції відбувається в архаїчну епоху — з VIII по VI ст. Воно виражається в активній колонізації, виключно через заселення. Демографічний вибух зменшує кількість вільних земель. Право старшинства змушує молодших дітей шукати собі долі в інших місцях. Загроза потрапити в рабство за борги спонукає до втечі. Правопорушники і злочинці можуть почати життя з початку. Кандидатів на розсіяння не бракує. Вони діють за загальною схемою. Якась група мешканців вирішує виїхати. Вона звертається до дельфійського оракула, призначає собі вождя — «ойкіста» і бере з собою частку священного вогню. Після цього вони вирушають на пошуки гідного місця. Коли місце знайдене, там зводять укріплення, землі ділять між собою і створюють політичні органи. Переважними напрямками міграції є північні береги Середземного моря з більш вираженою концентрацією на Понті Евксинському й у Південній Італії, включно з Сицилією. Південні й західні береги вже зайняли фінікійці та карфагеняни. Слід зазначити також і деякі винятки: греки осідають в Наукратісі в Єгипті й головно в Кірені. На Сицилії вони мешкають поруч із карфагенянами, що призводить до конфліктів.