Глибинний шлях

— А лікаря викликали?

— Біля неї Барабаш, — відповів старий.

Я швиденько взувся, накинув поверх піжами пальто і готовий був бігти. Аркадій Михайлович сунув мені в руку рецепти і наказав просити в аптеці, щоб ліки видали негайно.

— Що ж у неї таке? — спитав я, виходячи з кімнати.

— Приступ сильного болю… Потім розкажу. Біжіть. Ви знаєте, де аптека?

— Знаю, — відповів я і, не затримуючись, вискочив на вулицю.

Аптека була недалеко. Там мене ждав уже черговий фармацевт, якого розбудив телефонний дзвінок Аркадія Михайловича.

Хвилин через двадцять я повертався з якимись ампулами, краплями і електричною грілкою.

“Що сталося з Лідою? — думав я. — Чи не отруїлась вона чим? А може, цей приступ має якесь відношення до діабету?”

Я чув, що при діабеті буває кома,[22] але уявлення про неї мав дуже неясне. Знав лише, що кома призводить до смерті.

Аркадій Михайлович забрав медикаменти і попросив мене посидіти в коридорі біля кімнати, що її займала Ліда.

— Не треба турбувати хзорої, — сказав він і зник за дверима.

Через кілька хвилин професор вийшов і сказав, що хвора в забутті.

— Аркадію Михайловичу, та скажіть же, що з нею, — благав я старого.

— Ох, голубе, я й сам до пуття не знаю. Бачив тільки, що Барабаш дуже схвильований.

— А коли та як ви дізналися? Хто вас покликав?

— Вона сама подзвонила черговій покоївці й попросила покликати мене. Коли я прийшов, Ліді було дуже погано, і я негайно сповістив Барабаша. А потім збудив кастеляншу та вас.

В цей час у коридор вийшов блідий і стурбований Барабаш. Він попрохав нас зв’язати його телефоном з начальником дільниці. Я зараз же подзвонив на квартиру до Кротова. Барабаш, узявши трубку, почав благати начальника дільниці, щоб він допоміг замовити експресний літак, щоб перевезти хвору до Іркутська.

Почувши це, я скам’янів. Ясно, становище Ліди було надзвичайно важке.

Барабаш, як видно було з розмови, договорився з Кротовим.

Через кілька хвилин подзвонили з аеродрому і сповістили, що літак зможе вилетіти через дві з половиною години. Це повідомлення прийняв уже я і негайно переказав його Аркадію Михайловичу. Професор подзвонив у гараж і викликав санітарну машину. Барабаш з кимось розмовляв по телефону, прохаючи прислати медичну сестру, яка б разом з ним супроводила хвору.

В коридорі з’явився Макаренко. Не знаю, хто його збудив і сповістив про тяжку новину. Він підійшов до нас і тільки хотів щось спитати, як з кімнати вийшов Барабаш.

— Можна мені зайти? — звернувся він до лікаря.

— Ні, не треба, — відповів Барабаш. — Вона зараз непритомна.

Макаренко мовчки дивився на лікаря, немов щось зважуючи, а потім тихо спитав:

— Що з нею?

— Те, що я передбачав.

Інженер рвонувся вперед, але одразу ж втратив енергію і розгублено промовив, наче когось питаючи:

— Невже це не помилка?

— Як би я хотів, щоб це була помилка! — з болем у голосі відказав лікар.

Ярослав повільно ступнув кілька кроків до вікна і, спершись рукою на підвіконня, завмер. Він виглядав уже не таким молодим, як я звик його вважати. Це була людина в розквіті своїх сил, людина непомірної волі, про що свідчили риси обличчя, але зараз прибита важким, надзвичайним горем.