Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
Я перелякано схопився, готовий мерщій бігти, щоб розборонити їх.
Справді, там почалась боротьба. Маленький енергетик обхопив високого головного інспектора, зірвав його з стільця, спробував крутонути навколо себе.
Далі зоставатися байдужим спостерігачем я не міг. Щось надто серйозне, надто небезпечне сталося в кімнаті Самборського. Я метнувся до дверей і, перекинувши в темряві два стільці, вибіг в коридор. Треба було поспішати, і я мало не збив з ніг коридорного, коли повертав за ріг. Коли б не м’яка доріжка, що приглушувала мій тупіт, то я, мабуть, сполошив би весь готель.
Аж ось і кімната Самборського. Я вже підняв руку, щоб одним ударом розчинити двері і вскочити туди. Та в останню секунду до мене повернулась розсудливість, і я енергійно постукав.
— Ну, ну, заходьте, — почулося з-за дверей.
Я вскочив до кімнати.
Біля столу стояли Макаренко і Самборський. Хазяїн кімнати з досадою глянув на мене, як на нежданого відвідувача, що перебив йому надзвичайно інтересну розмову.
— Пробачте, можна до вас?
— У терміновій справі?
— Так… Ні…
— Тоді прошу вибачити. У нас ще на півгодини ділова розмова.
— Будь ласка, будь ласка… Я… потім зайду.
Доводилося повертати назад. Але несподівано Макаренко затримав мене.
— Олексо Мартиновичу, зараз звільняю вам Самборського. Він зайде до мене на кілька хвилин, подивиться на одну річ і тоді весь до ваших послуг.
— Дякую, дякую. Мені не дуже спішно, — промовив я і хотів уже вийти з кімнати.
— Чекайте, товаришу преса, — сказав Самборський. — Якщо маєте час, посидьте тут. Я швидко. Ви не ображайтесь.
Він силоміць усадив мене на канапі, а потім, узявши Макаренка під руку, вийшов з ним.
Коли двері розчинилися, із столу злетів маленький папірець і впав посеред кімнати. Я підняв його і побачив, що то телеграма. На ній було лише кілька слів: “З Іркутська. Макаренкові. Докладно інформуйте Самборського. Питання погоджено. Саклатвала”.
Я поклав телеграму на стіл і знову вмостився на канапці. Що мусила означати ця телеграма? Чи не її показував Макаренко Самборському, коли починав свою розповідь? Взагалі, що тут сталося і що я скажу Самборському, коли він повернеться? Признаюсь, я почував себе зовсім розгубленим.
Мені довгенько таки довелось посидіти на канапі. Самборський повернувся найменше через годину. За той час я встиг і заспокоїтись, і придумати причину своїх відвідин, і, мабуть, встиг би подрімати, коли б не побачив на столі грубезного довідника, який дав можливість коротати час.
— Пробачте, Мартиновичу, затримався, — сказав Самборський.
Він був надзвичайно веселий, очі в нього блищали.
— Мені хотілось би, — почав я, — взяти у вас інтерв’ю про ліквідацію поводі в тунелі. Для преси це матиме величезний інтерес.
— У мене інтерв’ю? Та ви що, з глузду з’їхали? Я щойно сюди прилетів, сам толком нічого не знаю, а ви… Та ви знаєте більше, ніж я!
Я, звичайно, розумів, що моя пропозиція була нісенітна. Та треба ж мені було з честю вийти з становища, до якого потрапив! І я дуже серйозним тоном мовив:
— Мені цікаво, як ви оцінюєте становище і якої думки про роботу по ліквідації наслідків катастрофи.
— Становище було дуже серйозне. Але дуже розумний і простий вихід з нього знайшов мій друг Ярослав Васильович Макаренко. Він запропонував якнайшвидше з’єднати Забайкальський сектор тунелю з Далекосхідним і випустити всю воду в Охотське море. Але ж ви про це знаєте.
— Ні, не знаю…
Брехати, так брехати до кінця!
— Як не знаєте? Це ж усім відомо.
— Тобто я знав, але… але забув, — відповів я, намагаючись виправити свою помилку.
Не здивування Самборського збило мене. І не моя невправність. Мене вразили слова: “мій друг Ярослав Макаренко”. Адже цих слів уже давно ніхто не чув від Самборського!
ПРОГУЛЯНКА В ГОРАХ
Днів через два після тих подій у підземних глибинах прозвучав вибух. То зірвали решту породи, яка роз’єднувала Далекосхідний та Забайкальський сектори тунелю, і глибинні води потекли річищем, яке вивело їх до моря.
Наступного ранку я зайшов до їдальні і застав там Ярослава і Ліду. Вони жваво розмовляли.
Давно мені не доводилось бачити їх в такому піднесеному настрої. Ліда безперервно сміялася, слухаючи жарти Ярослава, а він того ранку був на диво говіркий і дотепний. Розповідав про різні дрібниці, чіпав пухнастого кота, що терся біля ніг, і пожартував з мене, тільки я переступив поріг їдальні. Одним словом, їх розмова ніяк не була такою, якої я міг би чекати від двох кваліфікованих інженерів, захоплених велетенським будівництвом.