Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
їхав я на дев’ятсот двадцять п’яту шахту дуже охоче, бо з нею було зв’язано багато спогадів. Крім того, сподівався зустріти чимало знайомих і друзів. Тож, коли на пероні підземного вокзалу потрапив в обійми Тараса та Набокіна, дуже схвилювався.
Підземелля цієї станції були колосального розміру. Незважаючи на механізацію і автоматизацію всіх процесів, на ній все ж працювало кілька тисяч чоловік. Крім самого вокзалу і ліфтових споруд, тут були розташовані вагоноремонтні майстерні і великий пайрекс-алюмінійовий завод.
Ми проїздили по всіх підземеллях на електродрезинах, але я майже не впізнавав того, що раніш там бачив. Насамперед вражало яскраве освітлення. В більшості приміщень було видно, як удень. Ідеальна чистота, грандіозність зал, колон, незважаючи на скупість архітектурно-скульптурного оформлення, приваблювали око.
Тут же все було готове для пропуску поїздів. Треба сказати, що чимало з того, що ми спостерігали, було незрозуміло не лише для мене, а й для інженерів, які супроводили нас. Не кажу вже про журналістів. Останні, розпитуючи про кожну деталь, часто діставали незадовільні відповіді, особливо коли мова йшла про герметизацію тунелю та систему однорейкових шляхів, що одночасно могли служити і дворейковими. Офіціально ніхто нічого пояснити їм не міг, а неофіціально часто відповідали:
— Макаренківська система. Спитайте в нього.
Але от що почало мене від якогось часу дивувати. Я помічав, що кілька видатних інженерів, в тому числі і Самборський, змінили своє ставлення до Макаренка. Вони несподівано стали гарячими його прихильниками. То були одиниці, але вони займали керівні пости на будівництві. Звичайно, я неодноразово звертався з запитаннями щодо цього до Черняка, але Антон Павлович лише знизував плечима. Він сам нічого не знав.
Саклатвала залишився цілком задоволений з технічного обладнання станції і приділив чималу увагу роботам ботаніків, або, як він їх назвав, підземних лісників.
Гордістю Аркадія Михайловича був тропічний ліс, який він збирався насадити у велетенській печері, що залишилася після того, як звідти витекло озеро. Ця печера довго непокоїла керівників будівництва. Геологи побоювались, що вона завалиться, а це призведе до сейсмічної катастрофи. Ставилося навіть питання про те, щоб печеру засипати і тим запобігти можливому землетрусові. Але самі ж автори цієї пропозиції розуміли, яка то була б складна робота. Професор Довгалюк запропонував зберегти печеру і насадити в ній підземний ліс. Кілька інженерів склали проект закріплення стелі печери, зацементувавши її та побудувавши спеціальні колони. Після детальних обчислень, зроблених різними експертами, управління будівництва погодилося з професором Довгалюком.
Тепер Аркадій Михайлович зміг показати нам цю печеру, розміром сорок мільйонів кубометрів, всю освітлену електричними сонцями. Висота її подекуди сягала сорока метрів. Міцну базальтову стелю підпирали сотні металічних і кам’яних колон, дно було засипане відповідними грунтами, як того потребували насаджені тут рослини. Поки що печера виглядала як велике поле, вкрите високою зеленою травою з синіми й червоними квітами.
Ми з насолодою дихали свіжим озоновим повітрям з домішкою пахощів троянд і конвалій. Ці пахощі постійно давали рослини, вирощені Аркадієм Михайловичем ще в себе на солярії. Спогадом про солярій був ще один об’єкт на підземному полі. На невеликому майданчику при виході з тунелю ми зустріли чистенького огрядного чоловічка в зеленій формі підземного лісника.
— Це товариш Черепашкін, — відрекомендував його Аркадій Михайлович.
— Той самий? — спитав Черняк.
— Я — Семен Іванович, — втрутився в розмову Черепашкін.
Так, це був колишній комендант будинку, а тепер комендант підземних зелених насаджень. Трохи пізніше професор розповів, як тут з’явився цей дивак. Виявляється, що незабаром після того, як Томазян звільнив цього маніяка з-під арешту, він дістав ще одне звільнення. На його телеграфний запит про долю ввіреного йому будинку Черепашкін дістав повідомлення, що його знято з посади за безглузді вчинки і виїзд до Сибіру.
— Він прийшов до мене, — розповідав професор Довгалюк, — і так плакався на свою долю і так просив йому допомогти, визнаючи свої помилки, що мені кінець кінцем стало шкода дивака.
Черепашкін помітно змінився: був дуже прислужливий перед професором, ні з ким брутально не поводився, тільки залишався таким самим недотепою, як і раніш. Він ішов слідом за нами, прислухався до кожного слова, виконував кожне бажання, хоча його й не просили.