Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]

«Ми йдемо» — чується в цьому ритмі. І в мене по шкірі повзуть мурашки.

— Ми йдемо!

— Жити своїм ритмом! — кричить Римус у динамо-мегафон.

— Жи-ти сво-їм рит-мом! Жи-ти сво-їм рит-мом! — підхоплюють люди навколо.

Здригаються стіни будинків. Летять розбиті шибки, що не витримали навантаження. Місто роздирається між захватом і панікою. За вікнами метаються обличчя. На підвіконнях підстрибують склянки. Падають і б’ються, додаючи дзвеніння в музику нашого ходу. Я вибиваю синкопи по дзвонах, уплітаючись у загальний ритм особливим візерунком. Виходить красиво, хоча чую це, напевно, лише я.

— Вперед! Вперед! Іди вперед до вершини!

— Я — не синтетик! — кричить у Римусів мегафон дівчина, на секунду заскочивши на підніжку веломобіля.

Римус широко розкриває рота, щоб зберегти барабанні перетинки.

— Я — не син-те-тик! — вигукую разом з усіма, як клятву.

Римус ще щось хоче сказати, але в мегафоні закінчився заряд. Римус на мить випускає кермо, лівою рукою смикає за шнур — розкручується динамка, мегафон заряджається знову.

— Дика енергія! — кричить Римус. — Гей-го! Гей-го! Якщо ти з нами, ти Дикий!

— Гей-го! — вторить юрба. — Ти Дикий!

І цей крик підхоплює небо над нашими головами. Тривожно і радісно виють сирени мегафонів. Справа і зліва, із дахів невисоких будинків до нас планерують, спускаються по тросах, зависають над головами юрби вцілілі дикі.

Їм набридло тулитися по підвалах, вдавати синтетиків, ховатися й тремтіти. Вони витягли зі схованок свої крила, мегафони, ліхтарі, вони кричать і перемовляються пташиною мовою, вони вливаються в наш хід: ідуть по дахах, по стрімких стінах, вистукуючи ритм залізними прутами по бильцях балконів, по крилах вітряків, по склу й по жерсті.

Мені здається, що я бачу, як б’ють прямі промені світла з ревучих, співочих мегафонів. І одночасно відчуваю, як здригається земля під ногами і камені бруківки починають підстрибувати у своїх гніздах. У мені оживає страх предків: землетрус! Але в ту ж мить я бачу, як зрушується кришка каналізаційного люка і звідти до пояса вилізає кріт — худий, сутулий, у темних окулярах, із величезним гайковим ключем у маслакуватій міцній руці.

Не чутно, що він кричить. Я читаю, як Лесь, по губах: ми з вами. Ми з вами. Ми з вами.

І наш хід триває: по вулиці йде, гуркоче колона синтетиків, що збунтувались, дахами й стінами несуться дикі, підземними галереями пробираються, стрясаючи землю, кроти.

Я б’ю у дзвони, вливаюсь у ритм, розчиняюся в ньому — і раптом розумію, що з походу-гуркоту наш похід перетворився на щось більше. Ритм, що народився в юрбі, знайшов власне життя. І не ми ведемо ритм — ритм веде нас. Це потужний, веселий і безжальний поводир. Ми створюємо ритми, ритми створюють нас, людська ріка тече по вулиці, над вулицею, під вулицею, із кожним кроком стає більшою, приймаючи в себе струмочки із сусідніх вулиць і провулків, виробляючи нову, тугу енергію, заражаючи своєю силою і слабких, і зневірених, і тих, чиї перелякані обличчя біліють за склом…