Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]

Уже не знаю як, але я ухитряюсь проґавити момент висадки. Чи то канатка рухається цього разу швидше, чи різниця між довгою зимовою ніччю і не дуже довгою осінньою спантеличила мене. Коли вагон раптом здригається на знайомій опорі, спохоплююсь, дивлюся вперед… І розумію, що вогні, які мені здавалися низькими зірками, насправді — прожектори Заводу.

— Униз! — кричу я. — Скоріше!

Ліфтер прив’язує мотузку до поручня. Я дістаю із внутрішньої кишені нічні окуляри, подаровані кротами. Обидва скельця тріснули. Але й мені не звикати.

Під нами ліс. Невисокий, іржавий, але все-таки ліс, а не поле. Це дуже ускладнює спуск, але рівний простір починається занадто близько від Заводу, до неможливості близько.

— Алексе, — кажу я, — іди ти першим. Візьми розрядник.

Він не заперечує. Здається, він звик до того, що я командую. Він повисає на тросі й зісковзує в темряву. Я стежу за ним; Алекс губиться в бурій кроні, і мотузка слабне.

— Ходімо, — промовляю крізь зуби. — Один за одним.

Мавр бере на плечі дочку. Хлопчик заявляє, що спуститься сам. Я хочу осмикнути його, закричати, що не час вимахуватись і демонструвати самостійність, але зустрічаюся з ним поглядом.

І відступаю.

— Якщо мама дозволить, — кажу дерев’яним голосом.