Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]

— Зараз буде концерт, — каже Макс.

Я допиваю свій келих до дна, та однак у мене сухо в горлі.

— Всі ці люди — вони хто?

— По-різному. Є інженери. Є адміністратори. Є ловці.

— Ловці?!

Я вдивляюсь. У парадних костюмах чоловіків не відрізнити один від одного, лише полісмени у чорній зі сріблом формі хоч якось виділяються. У багатьох на рукавах, на лацканах піджаків яскраво горять ліхтарі, але акумулятори, очевидно, заховано під одягом. А жінкам складніше: ось дві дами, мило порозмовлявши, розходяться, але так невдало, що дроти, які ведуть від прикрас до акумуляторів, плутаються. Ніяковість, взаємні закиди, дві бригади носіїв метушаться довкола, намагаючись визволити красунь…

Я згадую темні вулиці міста, відбивачі, ліхтарики-еспандери і динамо-фари велорикш.

— Я знаю, про що ти думаєш, — каже Макс.

— Не знаєш, — відповідаю різко. — Я допоможу тобі — але тільки заради тебе, Максе. А не заради твого батька!

На підвищення в кутку зали піднімається з десяток чоловіків і жінок, у когось гітари в руках, у когось скрипки, у когось бубни, в одного хлопця — барабан. Я дивлюся з інтересом; барабанщик тричі стукає паличкою, і починається музика, така ж аморфна й мертва, як безкоштовна вермішель.

— Зачекай, — каже Макс. — Мені треба переговорити з батьком. Я зараз вас познайомлю!

І зникає в оздобленій лампочками юрбі. Я залишаюся сама — із порожнім келихом у руках і мертвим ритмом, який грузне на барабанних перетинках.

Мені дуже хочеться вискочити на підвищення й відібрати в хлопця інструмент. Я стримуюся з останніх сил, верчу келихом, вистукую нігтями по склу. Ті з гостей, які стоять ближче, поглядають на мене зі щораз більшою цікавістю.

Дурепа! Я ж не повинна привертати увагу, Максим мені сто разів про це нагадував!

— Ви дозволите? — Чоловік із яскравим сузір’ям лампочок на лацкані забирає в мене келих, ставить на тацю найближчого офіціанта, замість нього бере новий і подає мені. — Я уперше вас бачу, мила панянко, ви подруга Максима?

Бурмочу щось невиразне. Жадібно п’ю. Чоловік не зводить з мене маленьких блискучих очей.

— Вам подобається?

Він має на увазі музику. Я хитаю головою, не в змозі прикидатися.

— Ми можемо запросити інший колектив, — каже мій співрозмовник. У нього м’який вкрадливий голос — і дуже владна манера триматись. Помітивши когось у юрбі, він різко махає рукою:

— Стефане! Ходи сюди.

Я повертаю голову…

Стефана-Ловця я ніколи не забуду і не сплутаю ні з ким, який би одяг він не начепив на себе. Зараз він крокує у темно-бордовому костюмі, на лацканах якого справа і зліва цілим морем вогнів горять відзнаки. Я сковтую: може, Ловцю дають по ордено-вогню за кожен десяток жертв? Чи за кожну сотню?