Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Тримаючи скручену драбину обома руками, я заходився спускати її повільно в колодязь. Драбина повністю спустилася вниз, але я не відчув, що вона досягла дна. Її довжини, напевне, вистачало, адже була досить довгою. Однак колодязь виявився глибоким, і хоч скільки я світив ліхтариком униз, так і не розгледів, дійшла драбина до дна чи ні. Промінь світла, ніби задихаючись, танув і зникав у пітьмі.
Присівши на край колодязя, я прислухався. Кілька цикад несамовито сюрчали на деревах, ніби змагаючись гучністю своїх голосів та об’ємом легенів. А от птахів не було чути. Я згадав про рідного заводного птаха. Можливо, йому не сподобалося змагання із цикадами, і він кудись полетів.
Я підняв руки долонями до сонця, і вони одразу потепліли. Видно, сонячне проміння проникло в кожну зморшку і лінію. Тут було справжнє царство світла, що заливало все навколо літніми барвами. Літнє сонце благословляло навіть те, що, як час і пам’ять, не мало форми. Я сидів на краю колодязя і смоктав лимонну карамельку, поки вона не розтанула в роті. Потім ще раз, для певності, сильно смикнув драбину й пересвідчився, що вона міцно закріплена.
Спускатися в колодязь м’якою мотузяною драбиною виявилося набагато важче, ніж здавалося. Сама драбина, зроблена з переплетених між собою бавовняних і нейлонових ниток, не викликала сумнівів щодо її міцності, але під час спуску страшно гойдалася, а підошви тенісних тапочок ковзали, коли я намагався підніматися вгору. Тому мені довелось чіплятися за драбину так міцно, що аж долоні боліли. Я спускався обережно, переступаючи з одного щабля на інший, але дна все не було. Здавалось, спуск триватиме вічно. Я пригадав, як стукнув камінець, кинутий у колодязь. Дно повинно бути! Тільки доведеться довго спускатися цією недолугою драбиною.
Одначе коли я нарахував двадцять щаблів, мене охопив страх. Він наринув несподівано, немов удар струмом, і вмить заморозив мене. М’язи затверділи, як камінь. Тіло взялося потом. Ноги затремтіли. Невже бувають такі глибокі колодязі? Та ще й тут, у центрі Токіо? За моїм домом? Затамувавши подих, я нашорошив вуха. Але нічого не почув. Навіть сюрчання цикад. І тільки шалене калатання серця відлунювало у вухах. Глибоко зітхнувши, я застряв на двадцятому щаблі, неспроможний рухатися ні вниз, ні вгору. Повітря в колодязі було холодним, пахло землею. Це був світ, відірваний від землі, щедро залитої сонячним світлом. Я підвів очі догори — було видно маленький отвір колодязя. Половина дощаної кришки, залишеної на круглому отворі, ділила його навпіл. Знизу вона здавалася півмісяцем на нічному небі. «Скоро упродовж кількох днів на небі висітиме півмісяць», — сказала Мальта Кано. Так вона передбачила по телефону.
«От тобі й на!» — подумав я. І відразу тіло обм’якло: м’язи розслабилися, повернулося затамоване дихання.
Зібравши сили, я знову почав спускатися. «Ще трохи спущуся, — казав я собі. — Ще трохи. Не треба турбуватися. Дно таки буде». Нарешті на двадцять третьому щаблі моя нога торкнулася землі.
Насамперед, не відпускаючи драбини на випадок, коли щось станеться й доведеться тікати, я взявся обмацувати ногою дно. Переконавшись, що немає ні води, ні підозрілих предметів, я став на дно. Скинув рюкзак, навпомацки відкрив його і вийняв електричний ліхтарик. Його проміння освітило місце, де я опинився. На щастя, дно — не особливо тверде й не м’яке — виявилося сухим. Валялося кілька каменів, що, видно, кинули люди, й старий пакет від картопляних чіпсів. Освітлене ліхтариком дно скидалося на поверхню Місяця, яку колись показували по телевізору.
Стіни колодязя були із звичайного бетону, подекуди порослого мохом. Вони спиналися вгору, наче димар, — туди, де виднів маленький півмісяць світла. Дивлячись угору, я знову оцінив глибину колодязя. Ще раз сильно смикнув драбину — вона трималася міцно. Можна не турбуватися. Поки вона є, завжди можна повернутися на землю. Я глибоко вдихнув. Трохи відгонило пліснявою, але загалом повітря було нормальним. Саме воно найбільше мене тривожило. Бо у висохлих колодязях часто накопичується отруйний газ, що проникає з-під землі. Якось я читав у газеті статтю про те, що один робітник отруївся в колодязі метаном. Зітхнувши, я сів на дно спиною до стіни. Заплющив очі, щоб призвичаїтися до нового місця. «Ну от, — подумав я, — я вже на дні колодязя».