Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Далі, міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких для України надана Верховною Радою, можуть безпосередньо регулювати відносини між суб’єктами приватного права. Зокрема, численні положення конвенцій Міжнародної організації праці безпосередньо поширюються на правовідносини між працівниками, з одного боку, і роботодавцями — з іншого, між організаціями працівників, з одного боку, і організаціями роботодавців — з іншого.

Отже, є підстави для твердження про те, що міжнародні договори, якими формулюються норми міжнародного публічного права, що регулюють відносини між Україною-державою, що є учасницею відповідних міжнародних договорів, з одного боку, та іншими державами-учасницями відповідних міжнародних договорів і міжнародними організаціями з приводу прав людини, мають тлумачитись у такий спосіб, що вони регулюють також відносини між Україною (державою) та її громадянами (у відповідній частині — з іноземцями та особами без громадянства), і навіть відносини приватного характеру, що зазвичай регулюються шляхом правотворчої діяльності державних органів. Навіть у випадках, коли міжнародними договорами чітко встановлено, що певні права та обов’язки осіб мають бути передбачені актами національного законодавства, положення міжнародних договорів підлягають прямому застосуванню як до публічно-правових, так і до приватно-правових відносин, оскільки міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких для України надано Верховною Радою, відповідно до ст. 9 Конституції є частиною національного законодавства України.

3. Більшість нормативно-правових актів мають комплексний характер, встановлюють норми різних галузей права. Така правотворча практика набула значного поширення. З часом стали прийматись комплексні кодифіковані законодавчі акти (Кодекс законів про працю, Господарський кодекс, Сімейний кодекс тощо). Колізії між правовими нормами, що встановлені таким нормативно-правовими актами, та іншими правовими нормами, вирішуються за загальними правилами правозастосування. Та обставина, що вони встановлені комплексними нормативно-правовими актами, в будь-який спосіб не впливає на вирішення зазначених колізій.

4. Нарешті, слід враховувати і ту обставину, що є такі правові норми, галузеву належність яких визначити неможливо. Йдеться, зокрема про позовну давність. Відомо, що цей інститут в Україні, як і в більшості інших країн, визнається інститутом матеріального права. Є, однак, і такі країни, в яких правові норми, що встановлюють позовну давність, визнаються процесуальними. Мабуть, під впливом законодавчої та правозастосовної практики цих країн та з урахуванням нерозвиненості адміністративного права як галузі матеріального права строки, в межах яких здійснюється захист суб’єктивних прав, були встановлені в Кодексі адміністративного судочинства як строки звернення до адміністративного суду (ст. 99). Разом з тим законодавець чітко відділив правові норми про строки звернення до адміністративного суду та про наслідки пропуску цих строків (ст. 99, 100 КАС) від правил про процесуальні строки (ст. 101) та про їх обчислення, поновлення та продовження (ст. 102, 103 КАС).