Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Ви ж в обмiн за свою землю нашу берете, – з-за спини Степана показався Полiкарп i знову непомiтно зашився за широкi плечi.
– Кобилi пiд хвiст вткни свою. Злиднi зеленi, – насiвся на нього Денисенко I Полiкарп зразу ж мигнув зiгнутою спиною за кiньми. Бабський галас знову пiднявся. Над головами закрутились кулаки i кiлля, ззаду жiнки напирали на чоловiкiв, штовхаючи їх на невеликий гурток созiвцiв.
– Чого ви їм в зуби заглядаєте? – непокоїлась дебела Лисавета, Данькова жiнка.
– Цитьте ви, сороки! – незадоволено скривилось чорне клинцювате обличчя Сафрона. – їдь, Iване, додому. Раз ми живемо на свiтi. Для чого один одному вiку вкорочати? Бач, який свiт широкий, – простягнув руку вперед. – А ти його в домовину хочеш затиснути.
– Слухав я тебе, Сафроне, – очi Iвана уперто блиснули, – i думав: не мало тебе життя учило, чоловiк ти не дурний, а ще й досi в чудеса вiриш. Невже не зарубав собi на носi: минулося ваше, наше наступило. От i живи собi, як жук за корою, а пiдiймеш на мене руку – з корнем вирвуть тобi. Бо держава за мною стоїть.
– Бабоньки! Та вiн, злидень .. ще лякати нас буде! – фуркнула в повiтрi ломака. Як хвиля, гойднулась юрба, i зразу ж в кiлькох мiсцях трiснуло дерево об дерево, i хтось пронизливо, по-поросячому, закричав:
– Ой, боженьку, мiй боже!..
З храпом шарпнулись конi, вирвали з борозни плуг i помчали полем, залишаючи на землi подертi чорнi рани
По-гусячому пригинаючись, з теодолiтом пiд боком, побiг у село землемiр, за ним дав дьору Полiкарп, але на рiллi спiткнувся, розтягнувся на весь зрiст i зразу ж злякано схопив руками голову, зовсiм вростаючи в землю
I коли чийсь дрючок перетягнув плечi i удар глухою вiддачею обiзвався всерединi, Iван так гахнув iстиком Прокопа Денисенка, що кров зразу ж бризнула Iвановi на пiджак i об'юшила водночас плескате обличчя i катанку парубка
Жiнки з лементом пiдхопили пiд руки знепритомнiлого, з широко розкритим ротом куркуленка, подалися назад, голосячи.
Закривавлений Степан Кушнiр вiдбивався вiд обох Созоненкiв, кряжистий Варивон стявся з ведмедистим старим Денйсенком i Дмитром Заятчуком, що тепер всiляко норовив збити його з нiг. Данькове кодло до притиснуло до рiллi напiвхворого Карпця i Пiвторацького. Воно зiм'яло б їх, але бiля нахрапистого гнiзда куркульнi завзято кружляв Захар Побережний. Невiдомо звiдки вiн дiстав весло i в самi найтяжчi хвилини люто розривав ним одичале кiльце i знову вчасно з'являвся в другому мiсцi, не втискаючись у небезпечне коло.
Тiльки один Сафрон Варчук, кам'янiючи на горбку, не встрягав у бiйку. Помертвiлi, без блиску очi не ворушилися в обважнiлiй сiтцi мiшечкiв; холодний туман налягав на них, i в ньому ворушилась не стiльки сама бiйка, як її нерадiснi жнива.
«Ну, що ж, в крайньому разi вiн до бiйки непричетний. Навiть хотiв охолодити мужикiв… Треба, щоб Карпо не перестарався. I прикрутило ж серед бiлого дня заварювати бучу, начеб нема ночi у бога».
Непереливки приходилося созiвцям. Впав уже на спину Карпець, i Данько кинувся на Варивона. Над Кушнiром загойдалось кiлька дрючкiв, i збоку, до Бондаря, почав пiдкрадатись Карпо. Та в цей час Варивон радiсно крикнув:
– Держiмося! Нашi бiжать! Тримайтесь, дядьку Iване! – i так оперiщив Данька по шиї, що той дзигою широко завертiвся на полi.
З дороги, пригинаючись, з кiлком бiг Дмитро Горицвiт. За ним, розмахуючи iстиком, ледве встигав Полiкарп, а позаду бовванiли ще двi чоловiчi постатi. Коли Дмитро, їдучи на своє поле, тiльки побачив, як загойдались дрючки на горбку, зразу ж зрозумiв, що напали на Бондаря. Ось коли вiн добре дiло зробить: всiєю душею допоможе созiвцям, Iвана Тимофiйовича з бiди виручить. «Iч, куркульня клята, усьому новому життя б вкоротила».
Знайшов дрючок посеред дороги i так побiг, що вiтер почав обпалювати вуха. З розгону налетiв на Полiкарпа – i мало не розтягнувся на рiллi. Полiкарп злякано скочив, хотiв дати дьору, та, побачивши, що перед ним Дмитро, почав для чогось обтрушувати землю з катанки.
– Чого ж не помагаєте своїм? Бачите, созiвцi зараз в бiдi. Чи тiльки за свою шкуру труситесь?
– Та вони прогнали мене: слабосилий, кажуть. От їм тепер i покажу, який я слабосилий, – розхрабрився Полiкарп.
Коли Дмитро побачив Карпа, затремтiв кожним м'язом, прикидаючи в головi, куди буде найзручнiше ударити: то найспритнiший ворог.
«Приб'ю, я «гадюку», – твердо вирiшив, напружуючись до дрижання.
Та Карпо зразу ж, тiльки глянув на перекошене обличчя Дмитра, зрозумiв, куди йдеться його дiло. Далеко вiд себе кинув дрючка i мiцно крикнув:
– Хто жити хоче – в село тiкай. Чортiв Горицвiт бiжить! – i перший, широкими i легкими стрибками, кинувся на леваду. За ним побiг Данько, а далi в одну мить, мовби бiйки не було, на горбку залишились тiльки созiвцi i пополотнiлий вiд злостi Дмитро.