Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
Коли б це мати наказала – вона б i бровою не повела. Батька ж любила сильнiше, знала, що пусто не кине вiн слiв на вiтер; i жаль було самої себе, наче вже насправдi виходила замiж за Дмитра.
Вечерi i не покуштувала. Задумуючись, не до ладу вiдповiдала матерi. Та затурбувалась:
– Що ти, дiвко, не захворiла часом?
А батько глянув на неї, нахмурився i мовчки вийшов iз хати.
Обережно винесла глечики з молоком до льоху, сiла на важкiй лядi, що набрякла земляною вологiстю, скульчилась, опустивши голову на руки, i такою здалася собi одинокою, забутою всiма, що незчулась, коли сльози опекли долонi, покотились в рукави. I з острахом помiтила, що зараз не стiльки за Грицем вболiває її серце, скiльки стискає його чуже втручання в найпотаємнiшi кутки, куди сама хотiла i боялась заглянути, щоб не наврочити свого щастя.
«А що ж то батько натякнув на Федору?..»
В недiлю, бувало, Югина стiльки того часу згайнує, прибираючись на музики, а сьогоднi i не вдягалась; на здивований погляд Марiйки тихо вiдповiла:
– Чогось нудить мене.
– Так ти б, може, чогось кислого з'їла, – похитала головою, дивлячись на змарнiлий вид: наче в недузi лежала. I вже навiть словом не заїкнулась про своє.
Пiсля полудня прибiгла до Югини Софiя Кушнiр Забiгала, закрутилась по хатi, наповнюючи її дзвiнким щебетанням i смiхом.
– Ти чого це, дiвко, на вулицю носа не показуєш? Хочеш, щоб нашi парубки слабостi подоставали? Ой, рятуйте мою душу, а чого ти так змарнiла? Чи хлiба не їси? Чого ж зiтхнула, як останнє спекла? – Бистрi карi очi аж палахкотiли, непосидющi босi ноги тупали по долiвцi; на довгастому чорному обличчi блискавично мiнялись вирази то запитання, то ляку, то здивовання. Подивись на таку – достеменно молодий живкун на дорозi.
– Чогось нездужається.
– А-а-а, – протягнула Софiя i здогадливо стукнула долонею по лобi. – Знаю тепер, де собаку зарито. Довiдалась, що Гриць до другої ходить? Еге ж, так? – i обличчя її стало жалiсливим i спiвчутливим.
Холонучи вся, Югина сперлась на косяк скринi, пальцi вп'ялись у випаленi пелюстки квiток, скам'янiли, серце, забиваючи подих, пiдкотилося до самого горла.
Невже її Гриць ходить до другої? Його брехливi уста шепчуть їй слова любовi, а потiм цiлують другу. Може, обоє вони згадують її, роблять з неї посмiховище… Он який ти! Ненависть поривом пiдiймається в грудях дiвчини, гiркi сльози образи i злоби печуть щоки, неначе шершнi, i дiвчина закриває голову широкими рукавами сорочки, навiть не в силi розпитати Софiю, на кого промiняв її Шевчик.
– Та цур йому, оглашенному, – обвиває її Софiя руками – Я б на твоєму мiсцi i дивитися на нього, бабiя, не схотiла б. – А сама бачить зустрiч на левадi бiля верби i хоч як намагається осудити Григорiя, проте не може i, забувши, що вона втiшає Югину, усмiхається собi, пригадуючи, як попала в парубочi руки. Проте зразу ж схоплюється i знову починає вичитувати:
– Чортiв лобуряка. Хоч би до дiвчини пiшов, а то до Федори. Теж радiсть пеську знайшов. Та ти не плач – нема за ким побиватись. Ти на Дмитра подивись – орел, а не парубок. Ще багато кашi Грицьковi треба з'їсти, щоб зрiвнятися з ним. Я б на твоєму мiсцi зараз же пiшла на вулицю i, на збитки, з Дмитром до вечора б простояла. От i дурна, шо не покажешся на люди – нiхто б язика не точив, не перемивав твоїх кiсточок, що побиваєшся за ним. По-моєму так: яке лихо не спiткнеться – не потурай йому, топчи ногами, смiйся, словом не дай знати про нього. Як менi в того Сафрона гiрко буває – одна тiльки я знаю, а проте i бровою не поведу. Насядеться вiн на мене i почне, i почне вичитувати, прямо тобi як псалтир читає. Слухаю, слухаю його, а потiм i вiдповiм, так смирненько: «Чи ви все сказали, чи ще будете? Тодi я корови подою i дослухувати прийду Дуже iнтересно говорите. Напевне ви на якихось курсах були». Плюне той спересердя i пiде. Такую б, як ти, мов iржа, за мiсяць заїв би, а на менi кутнi обломить.
Потiшала, як могла, i втихомирила Югину. Тiльки вряди-годи здригнеться дiвчина, i схлипування з самої середини прорветься.
Прощаючись, наказувала Софiя:
– Оце вмийся менi гарненько i шпар на музики. Такого краков'яка жиганемо з тобою. I з танцю вручу тебе Дмитровi. Побачиш, як запишається вiн, i з радостi слова не промовить, тiльки очима лупатиме. – Поставила сторчма очi i вибiгла з хати.
Аж легше стало Югинi, що нiхто не слiдкує за нею, не бачить її горя.
«Так ти до тої, до безпутної ходиш, з мене людську поговiрку робиш. А я так тобi вiрила. Не дiждеш насмiятись…» I раптом, трусячись всiм тiлом, вона бачить, як вулицею, помiж двома засипаними листям колiями, прямує Григорiй.